Щороку ми нагадуємо собі, яким важливим є День захисників та захисниць України. Ми маємо памʼятати, завдяки кому ми сьогодні в тилу можемо працювати, реалізовувати різні проєкти, служити, виховувати дітей та врешті вільно жити на своїй землі. Захисники й захисниці – це люди, українці, які так само, можливо, не очікували та не готувалися до кривавої війни в ХХІ столітті, але, коли прийшов час, обрали присвятити своє життя захисту нашої держави, а часто — навіть його віддати. Таке рішення заслуговує на нашу пошану та вдячність!
Як ми можемо це робити не лише гарними фразами в соціальних мережах, а й своїми діями? У цьому нам допоможе розібратися Олександра Андріяшина, капелан Збройних сил України, студентка програми «Трансформуюче лідерство» в УЄТС.
Коли ми з вами говоримо про прийняття бійців, які повернулися з війни, нам треба пам’ятати, що сама війна примушує і цивільних, і бійців почуватися та поводитися нестандартно чи інколи неадекватно.
Бійці мають багато обставин, за які вони думають, переживають, з якими їм важко впоратися: питання дисципліни, субординації, умов забезпечення; розчарування в керівництві тощо. Окрім військових питань, ще є особисті: у когось є мама; хтось почувається винним, що мама померла за минулі там 2–3 роки, і думає собі періодично, що, можливо, звів її в могилу своєю війною; хтось переживає за сім’ю тощо. Тому для того, щоб нормально ставитися до бійців у тилу, коли ми з ними спілкуємось телефоном чи навіть просто десь бачимо на вулиці, нам треба зупинитися на секунду й сказати собі: «Ця людина так чи інакше ризикувала життям або була готова ризикувати; людина так чи інакше боролася з обставинами життя, з дисципліною, з виконанням якихось завдань, з якими не завжди згодна».
Далі видихнути й хай там не усміхнутися, але хоча б кивнути головою та піти далі, якщо немає про що говорити. Або, якщо можете, усміхніться, підійдіть і подякуйте за захист, якщо ж ви зовсім сміливі – потисніть руку. Усе, що треба бійцям, — щоб їх визнавали й поважали. Вони не люблять і не хочуть, щоб їх жаліли. Військовий, хай ким і де він був, гідний того, щоб ми його мінімально підтримали. Не потрібно захоплень, не потрібно якогось ажіотажу чи занадто багато уваги. Просто вдячність та підтримка. Поки триває війна, коли ви бачите військового, цей асоціативний ряд має бути постійно у вас на думці.
Також не менш важливо підтримувати родини військових. Часто, коли питаю в бійців, за що молитися, кажуть: «За сімʼю». Якщо ви знаєте такі сімʼї, не забувайте про них: приділяйте увагу, піклуйтеся, спілкуйтеся. Адже це так просто й необхідно — хоча б бути поруч у складні життєві часи.
Інколи вести розмову з військовим важко. Буває, вони можуть бути занадто емоційні чи конфліктні, але вони такі самі, як інші люди. Поруч з нами опиняються і конфліктні, і люди напідпитку тощо. Тому цивільні люди, на мою думку, несуть на собі більшу відповідальність контролювати розмову з військовими. Є таке правило: якщо ти вважаєш, що з людиною навпроти тебе щось не так, отже, з тобою все так за вас двох.
Тож якщо ви бачите, що назріває якась конфліктна ситуація, найкраще, звісно, запобігти їй: вийдіть, пересядьте, перейдіть на іншу касу — що завгодно, але постарайтесь уникнути конфлікту. Якщо все ж конфлікт розгорівся, постарайтеся тихенько й лагідно поговорити та зробити так, щоб люди поважали один одного. Скажіть, що воно не варто того, щоб підіймати крик. А далі розібратися, у чому саме виникла проблема. Якщо мирно врегулювати конфлікт не вдалося, викликайте поліцію. Не треба кричати чи говорити, що військові якісь неадекватні, схиблені на війні або «ми вас туди не посилали» тощо, адже найдрібніша дрібничка може стати останньою краплею.
Цивільні також збентежені, налякані, чимось розчаровані. На початку ми не думали, що виграємо, а тепер нам здається, що війна дуже довго триває. Ми дійсно теж переживаємо за свої доми, за рідних, за роботу. Оптимістом під час війни бути важко. Ми маємо постійно пам’ятати про це під час спілкування одне з одним, тому що іноді зриваємося на інших набагато більше, ніж треба. Ми маємо навчитися регулювати спілкування між нами й нашими рідними, вчитися розмовляти. Я впевнена, що на військових зривають зло найбільше ті, хто не зміг впоратися зі своїми емоціями чи завищеними очікуваннями. І це дуже неправильно.
Мені останні півтори року доводиться багато їздити на поховання, і я завжди благаю і рідних, і всіх, хто зібрався: будь ласка, шануйте тих, хто загинув, тим, що будете любити, підтримувати, прощати й творити добро тим, хто живий. Злістю та роздратованістю нікому не зробиш краще ні в сім’ї, ні на роботі, ні в транспорті. Бо, як написано у Біблії, гнів людський ніякої правди не творить.
І цивільним, і військовим потрібно мати емпатію одне до одного, розуміти, у якому контексті кожен з нас знаходиться, і бути трошки поблажливішими, ставити себе на місце іншої людини. Якщо в нас немає сили підтримати чи сказати щось добре, то краще просто промовчати й пройти повз.
Авторка: Єлизавета Тромса, менеджерка з комунікацій УЄТС.
