Психолог на війні

Людмила Хачідзе — мама, дружина, бабуся, випускниця програми «Практична психологія», служитель церкви та волонтер. Уже понад рік разом з командою їздить у прифронтові зони, щоб служити людям, які щодня бачать війну через своє вікно. Сьогодні поговоримо про служіння психологів у церкві та поза її межами під час війни.

До семінарії я вступила дуже давно. Десь у 2012 чи 2013 році на програму з богословʼя. Потім дізналася, що відкривається кафедра психології. Психологія — це те, що завжди мене цікавило, адже в цій науці багато цінного, зокрема й для християн. Я вже 20 років є членом баптистської церкви. За всі ці роки бачила багато проблем, які ніяк не розв’язувалися: у відповідь на свої запити люди просто чули набір якихось завчених фраз. Наприклад, якщо людина  підходить до служителя й говорить, що в неї травма, а служитель просто відповідає: «Я за тебе помолюсь» — і йде собі. Або, буває, травмованій людині говорять: «Бог же не допустить більше, ніж ти можеш винести». Тобто, якщо Бог вибрав тебе й дозволив тобі пережити це горе, значить ти можеш пережити, а якщо не можеш, тобі повинно бути за це соромно. І я дійсно стикалася з такими ситуаціями. 

Особливо такого вистачає щодо жінок. Я спілкуюся з багатьма жінками в церкві й бачу, що вони травмовані. А найгірше — вони бояться це визнати. 

Звісно, коли я вступила в семінарію, то не думала конкретно про ці речі, але всі ці ситуації були навколо, тому розуміла, що спочатку мені особисто потрібно із цим розібратися.

Я мала деякий досвід особистих зустрічей, але не сказала б, що несла служіння душепіклування. Також під час перерви в навчанні я вела жіночу групу. Ми спілкувалися, вивчали Біблію і було трошки психології. Хоча тоді я не називала це так, адже в баптистських церквах боялися слова «психологія». 

Але з початком повномасштабного вторгнення це почало змінюватися й у суспільстві, й у церквах. Люди побачили, що є проблеми про які мало просто помолитися. Сьогодні я вже не боюся про це говорити, хоча раніше було страшно. Зараз усе міняється. Пастори побачили скільки горя люди переживають і через історії, які  вони бачили й чули, Бог працює з ними.

Зараз я служу волонтером. Ми з командою возимо в прифронтові міста й села гуманітарну допомогу. Але так було не одразу. 

На початку вторгнення ми із сімʼєю виїхали в Німеччину. Звідти я бачила, як наші брати почали допомагати людям, зокрема евакуювали людей із Чернігова. Я собі думаю: «Що я тут роблю? Як можна тут сидіти в безпеці й нічого не робити?». Там абсолютно не було чого робити. Ти сидиш вдома, готуєш їсти, тобі платять. Ну, ще можна піти до церкви. В Україні була хоча б якась робота, спілкування, а там почуваєшся, ніби тебе просто зачинили у якомусь просторі. 

Не було навіть якогось елементарного розуміння нашої ситуації, адже церква, у яку ми потрапили, підтримувала росію. Звісно, цього вголос не говорили, але це було дуже легко побачити за їхньою поведінкою. Тому ми намагалися цю тему не підіймати. У нас була ситуація, коли одні брати везли нас з Польщі в Німеччину, не витримали й почали розмову. Я побачила їхню позицію і від цього стало ще гірше. 

Тож волонтерити я почала ще в Німеччині, але врешті через велику кількість труднощів у нас нічого не вийшло, і я поїхала назад в Україну. 

Це сталося дуже особливо. Була потреба евакуювати людей із Чернігова, і в нас у церкві організувалася ініціативна група. Хтось з братів дав автобус, а хтось став на ньому вивозити людей. Це побачили інші церкви й почали пропонувати допомогу продуктами й одягом. Це було якесь диво: наш автобус завжди був завантажений! Зараз, правда, з допомогою стало важче, але нічого. Ми все одно продовжуємо їздити.

Вони подивилися на мене з такою легкою усмішкою й обіцяли подумати. Зараз, коли я згадую ці слова, мені смішно. Памʼятаю, коли я їхала перший раз почувалася, ніби я роблю якийсь героїчний вчинок. Насправді ж це дуже буденна справа.

Моє служіння полягало в тому, що люди приходили на годинку просто поговорити. Таке було декілька разів. Я навіть цікавилася в інших волонтерів, як вони роблять, і зазвичай це приїхали, дали людям гуманітарку та поїхали. 

Наша команда працює трошки інакше. Після звільнення Купʼянська в багатьох людей не було дахів у хатах. Ми приїхали туди на тиждень. Й ось поки брати займалися покриттям дахів, ми з Вікою, перукарем нашої команди, мали два окремих кабінети.

Адже я не можу себе назвати відмінним спеціалістом, бо для цього потрібен досвід. А я його лише здобуваю. Проте, ті знання, які я опанувала на програмі «Перша психологічна допомога у кризових ситуаціях» дуже допомагають. Я розповідаю людям, що робити під час гострого стресу, залишаю їм маленькі шпаргалочки, щоб вони могли цю інформацію донести іншим

Я живу в Білій Церкві, і тут війна взагалі не відчувається. Дуже легко розслабитися й впасти в ілюзію, ніби все закінчилося. Тож, щоб пам’ятати про це, мені здається, необхідно мати тісний зв’язок з прифронтовою частиною України, де люди бачать війну на власні очі через розбиті дороги, будинки, розбиті життя. Саме тому так важливо їздити й допомагати. Щоб ми розділяли життя з ними, а вони з нами. Не хотіла, щоби це звучало якось пафосно, але я відчуваю певний борг перед цими людьми. Ми як Україна, як церква маємо борг перед цими людьми.

А ще в цих поїздках я зустріла так багато людей, історії яких і стійкість мене надихають! Наприклад, у Дружківці маю знайомого пастора Євгенія Салфетникова. Він залишився разом із сімʼєю в місті в найскладніший період, коли багато людей, зокрема й віруючих, виїхали. Вони дуже допомагали людям: розвозили безплатно хліб і навіть якось організували пекарню. Потім, коли в місті не було води, ця сімʼя приносили воду й продукти тим, хто не міг собі сам дістати.

Мені постійно хочеться здобувати якісь нові знання, тому що відчуваю, що мені цього не вистачає. Зараз мені дуже хочеться пройти програму «Арттерапія», адже для мене – це паличка-виручалочка. Ця методика рятує в будь-якій ситуації. Також хочу розвиватися у вмінні працювати з травмою військових. Наприклад, зараз мій племінник лежить у лікарні без нижньої кінцівки. І я розумію, що таких людей уже багато, а буде ще більше. Тому я, вважаю, нам потрібно вчитися з ними комунікувати та розуміти, як саме ми можемо допомогти й підтримати їх.

У семінарії працювала моя подруга Оксана Райчинець, от вона та її чоловік Федір Райчинець [керівник магістерської програми «Трансформуюче лідерство» — прим. ред] запрошували мене бути вільним слухачем. Зрештою я вступила, тому що почала в семінарії дізнаватися те, чого не могла почути в церкві. Навіть просто спілкування з Федором і Оксаною, з іншими викладачами дуже мене збагачувало — саме такого мені не вистачало вдома в моїй церкві. Це також великий ріст: питання чи думки, яких ти раніше боявся, тепер, навпаки, стверджуєшся в них і знаєш на них відповіді. 

Буде дуже багато роздратованих людей. Буде багато критики у бік церкви. Будуть зʼявлятися люди, які казатимуть, що церква — це місце, де тобі «запудрять мізки». Такі люди уже є і, мені здається, їх стане більше. 

Якщо ж говорити про саму церкву та її членів, то перед ними постане виклик переглянути своє богословʼя. Зокрема тему прощення, ставлення до гніву та агресії. Останнім часом щодо цих понять почала думка змінюватися, але все одно панувало бачення, що віруючий не має злитися. Сьогодні ми розуміємо, що без агресії я не зможу захистити свій дім та рідних. Звичайно, ми не скасовуємо силу молитви, але іноді потрібно проявити саме агресію, щоб захистити власний дім чи свою державу. Переглянути питання прощення. Що означає, що я зараз маю пробачити людям, які прийшли й убили половину села? 

Ось з такими викликами ми стикнемося, і я думаю, що буде дуже багато дискусій щодо цього.

Але є виклики, які церква вже потроху долає, я це бачу навіть завдяки своєму служінню.

Сприймають, коли пояснюєш, що займаєшся не душеопікунством, а саме психологією, що бувають ситуації, коли треба звертатися й до психіатра. Тепер уже люди розуміють, що це нормально: пройти якийсь час медикаментозне лікування та повернутися знову до життя. Звісно, цьому посприяло вторгнення, тому що люди почали бачити такі проблеми й ситуації, з якими вони не знають, як впоратися.

Десь рік тому мала такий випадок. Насправді дуже вдячна Богу, що ці люди взагалі вирішили прийти. Це були батьки, у яких сини-двійнята одночасно загинули на фронті під час виконання бойового завдання. Вони були патріотами. Служили в армії з того часу, як почалася війна, потім уже демобілізувалися, аж тут почалося повномасштабне вторгнення. Ці сини того ж дня зібралися та пішли захищати країну. Коли мама все це розповідала, батько сидів і просто дивився в одну точку… Вона говорить, а я в цей час подумки молюся: «Господь, дай мені такі слова, таку поведінку, щоб я хоч якось змогла полегшити їхній біль». 

Батько кілька місяців після смерті синів взагалі не міг розмовляти. А мама виявилася трошки сильнішою, але на ній травма загибелі синів, і ще й чоловік в такому стані, що їй потрібно бути сильною за двох. Ну що можна сказати в такий момент? Я просто обіймала й плакала разом з ними. 

Ми були в кімнаті, де лежала гуманітарна допомога, і в цей час туди зайшов пастор, щоб щось узяти, і побачив, що ми плачемо. Почав розповідати свою історію: «У мене теж загинув син. Я в такому ж стані, як і ви. Я вас так розумію». Далі він просто почав питати в них, чи їм потрібна якась допомога, чи вони приходили за чимось. І почав просто турбуватися про них: дали їм картоплю, солодкого й ще різних продуктів. Потім ми побачили, що в них просто немає сил усе донести, і знайшовся чоловік, який прямо додому їм то все заніс. 

Тобто це були якісь елементарні речі, і мені здалося, що я абсолютно нічого такого не зробила. Потім мені зателефонували з тієї церкви та розповіли, що ці батьки почали ходити на служіння в неділю. До того вони були абсолютно невіруючими людьми, але звичайний вияв турботи й прийняття справили на них таке велике враження. Це все на фоні того, що ніхто з військових після смерті синів навіть слова їм не сказав. Якісь навіть елементарні слова подяки, що ваші сини загинули як герої, після перемоги буде час, ми це зазначимо. Я розумію, що це не врятує їхніх дітей, але хоч щось їм треба було сказати. 

Під час нашої розмови батько почав говорити: «Ви знаєте, я не патріот. Я ніколи в це не вірив, але коли мої сини мене почали заохочувати, коли пішли захищати країну, тоді і я запалився. Думав, може я дійсно чогось не розумію. Але коли вони загинули, і ніхто не прийшов, я розумію, що ніякого патріотизму мені не потрібно». Ось приблизно такий стан у нього був. Ось у такому разі й не потрібно намагатися щось говорити. Він проходить процес горювання, і потрібно просто бути з ним поруч у цей час. Церква так і зробила… А згодом мені зателефонували й сказали, що це подружжя прийняло водне хрещення.

Ось такий був випадок. І він же не один. Я дуже сподіваюся, що в церквах вистачатиме людей, готових проявити увагу, співчуття, любов…

Я вважаю, що це і є нашою місією. Біблія говорить, що ми — сіль землі. Так ми й маємо насправді нею бути. Люди мають розуміти: якщо вони прийдуть до церкви, то знайдуть там відповіді на свої запитання. 

Наприклад, у світі говорять ось так, а що думає про це церква? Церква повинна мати свою позицію й бути джерелом альтернативної думки. Її голос має чітко звучати в суспільстві. Коли люди почнуть ставити питання, на які ми не знаємо відповіді, ми так про це й скажемо, що не знаємо. Але є Бог, Який може колись дати ці відповіді.

Але щоб люди дійсно почали звертатися до церкви — вона має мати певний авторитет. Він досягається через прояв ось такої турботи та піклування про людей. Якщо церква закрита сама в собі, не виходить до людей, не розділяє з ними життя, їхні радощі й горе, не розповідає, що є Той, Хто може понести радість і печаль, — така церква не виконує свою місію. 

У мене, як частини церкви є вибір: щось робити, або сидіти й спостерігати. Для мене краще бути в позиції того, хто щось робить — так я почуваюся живою.