День соборності України

День Соборності України — це не просто ще одна спроба знайти в минулому важливі для нас сьогодні символи й метафори чи нагода лише згадати історичні події понад сторічної давнини. Як бачимо, сьогодні це насамперед цілком прагматична передумова нашого спільного виживання, а також нагадування про справжні, фундаментальні цінності та про виклики перед нами. 

«Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України», — ці слова з Акту Злуки 22 січня 1919 року стали пророчим символом політичних прагнень українців, хоча історичні обставини тоді не дали втілити ці ідеали вповні.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило для багатьох з нас уявлення про географію нашої країни. Раніше ми частіше мислили категоріями Захід-Схід, Південь-Центр. Але війна значною мірою стерла ці умовні кордони у свідомості українців. Водночас війна багатьом показала назви населених пунктів, про які раніше мало хто чув, і йдеться не лише про Бахмут, Маріуполь, Ізюм, Херсон, а й про назви сотень сіл і містечок — загрожених, окупованих, зруйнованих дощенту. Ці міста стали символами боротьби, жертовності й незламності. Проте багато з них нині існують лише в пам’яті чи на мапі — як згадка про те, що за кожною назвою стоять долі, історії та життя.

Іронія історії полягає в тому, що спільна зовнішня загроза завжди була одним з найпотужніших чинників об’єднання. Ми бачили це під час Революції Гідності й особливо бачимо сьогодні. Проте виклики єдності не зникають. Політичні, соціальні й інші розбіжності й далі випробовують нашу соборність.

За словами видатного британського вченого політолога Бенедикта Андерсона, нації — це уявлені спільноти. Немає сумнівів, Україна сьогодні — це результат політичної уяви цілих поколінь наших попередників. 

Однак сьогодні важливим є питання до всіх нас: яку спільноту майбутнього ми уявляємо зараз, коли йдеться про Україну? Попри всю вдавану монохромність нашого існування, якою мірою важливим для нас залишається мріяти в повному кольорі, адже єдність — це не про одноманітність. 

Чи можемо ми уявити нашу країну сильною, вільною, гідним місцем для життя наших дітей? Країну, яка не схиляється перед злою силою, але має відвагу розбудовувати простір свободи, культивуючи спільні цінності. Чи така «уявна» Україна є місцем, де мирно сусідують молдовани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, роми? Чи є місце в нашій уяві для «іншого ближнього»? Чи бачимо ми нашу країну домом для представників різних конфесій і поглядів, в усій різноманітності, що, однак ґрунтується на спільних цінностях: свободі, гідності, повазі до прав людини? Адже це саме те, що ми маємо плекати в наших «маленьких спільнотах»: у родині, на роботі, у громаді.

Іншу ж альтернативу годі уявити, адже, за словами українського журналіста Віталія Портнікова, «чи потрібно в такому разі пояснювати, що, якби Росія відновила свій контроль над Україною, у нашій країні не залишилося б місця не тільки для української національної ідентичності. Для угорської, румунської, польської, болгарської чи гагаузької місця також не знайшлося б. Усе заполонив би собою роздутий і вульгарний “русскій мір”».

Врешті-решт, ми не маємо права забувати, що соборність — це не лише географія, а насамперед відданість свободі слова, правовій культурі, гідності, справедливості й правді. Це готовність не тільки уявляти, а й будувати це спільне майбутнє.