Лідерство в умовах війни

Війна та цінності лідерства

Наш світ змінився, а в ньому іншими стали й ми. Війна змусила переглянути своє ставлення до дуже багатьох речей. Усі звичні явища, які викликали звичні асоціації, зараз сприймаються інакше: дім, безпека, достаток, прощення, близькі… Одна з тем, на яку теж варто подивитись по-новому, – це лідерство.

Початок повномасштабного вторгнення став серйозною перевіркою лідерства як явища. У перші ж дні стало видно, де лідери були готові до випробувань, змогли підготувати до цього свої організації та попіклувались про людей, а де випробування стали несподіванкою й спричинили розгубленість. Одразу виникло багато розчарувань щодо лідерів російських церков – вони не висловили свою позицію засудження військової агресії з боку росії, а хтось навіть її виправдовував і відкрито благословляв. Ми також переоцінили ставлення до тих лідерів думок та публічних діячів, які у своїх висловлюваннях зрівняли потерпілого й агресора. І, хоч хтось говорить, що нічим не здивований, що все було закономірно та зрозуміло ще раніше, для когось нові реалії призвели до серйозної кризи лідерства й переоцінки ставлення до людей, яких вважали лідерами. Тож так чи інакше, але виклики війни для всіх створили запит на лідерство іншого ґатунку, і цей текст – мої спроби сформулювати певні принципи лідерства, які варто плекати в собі та які, хоч важливі завжди й скрізь, зараз необхідні як ніколи.

Присутність

Існує такий архетип: лідер – особа вищого рангу, недосяжна для простих людей, оскільки з цієї дистанції лідеру видніше, як керувати народом. Такий архетип лідерства є спадщиною радянського періоду, і саме такий стиль лідерства ми яскраво бачимо в сусідів: полководець на горі, головнокомандувач у бункері, політбюро на високій трибуні. Але Христос показав зовсім інший підхід до лідерства. Щоб послужити людям, Бог стає людиною – Ісус Христос «понизив Самого Себе, прийнявши образ раба, постав у подобі людини» (Фил. 2:7). Бог звершує Свою місію не з дистанції та висоти, але розділяючи з людьми життя, спілкування, страждання, трапезу. 

Зараз як ніколи раніше ми побачили важливість цього принципу. Ми цінуємо, що влада, яка керує країною, залишилась у Києві попри небезпеку; ми цінуємо, коли лідери з інших країн не лише надають дієву допомогу, а й приїжджають з візитом в Україну побачити руйнування на власні очі, коли проживають з нами повітряні тривоги та розділяють страждання нашого народу через присутність тут і зараз. Проповіді з ютубу й крізь дистанцію, звучать не так переконливо, як просте слово підбадьорення того, хто поруч. Слова служителів, які дієво допомагають людям в укриттях і пунктах незламності, слова капеланів і волонтерів біля передової – саме вони тепер мають надзвичайну вагу, навіть якщо позбавлені витонченої форми ораторської майстерності чи медійної якості.

Лідерство для лідерів

Існує певна любов до й певна надія на «лідерство сильної руки». Таке очікування до лідерства особливо активно артикулювалось під час передвиборчих кампаній: деякі політики намагались створити образ сильного господарника, суворого, але справедливого, який усіх змусить працювати та наведе порядок. Подібний портрет лідерства нерідко користується популярністю й у церквах – суворий, проте турботливий батько, який організовує активні служіння, знає правильні відповіді на всі етичні дилеми, інколи «спасає страхом» від гріха та навіть може повідомити, що саме є Божою волею у твоєму житті. Зрештою, людям можуть подобатися такі лідери, тому що вони виглядають як рятівники від усіх негараздів. Проблема в тому, що таке лідерство культивує доволі інфантильне ставлення до життя, де людина почувається дитиною проти дорослого лідера – це лідерство не спонукає до зрілості й відповідальності. Ми бачимо, що такий підхід до управління створив націю рабів у режимах сусідніх країн, а всі виклики війни показали очевидність факту, що жоден лідер не може врятувати інших від проблем, викликів і страждань – їхні масштаби надто великі, хай якою «сильною» не була рука лідера. Зараз важлива активна та відповідальна позиція кожного українця, а роль лідера радше полягає в тому, щоб допомогти людям мобілізуватись й об’єднати зусилля для спільної боротьби. У такому лідерстві важливо будувати діалог на рівні «дорослий – дорослий», де люди мають солідарну відповідальність за рішення й наслідки та в дискусії шукають кращий шлях до досягнення цілей. 

Проживання реальності

Попри вісім років війни та численні попередження про повномасштабне вторгнення, для багатьох людей події, що розпочались 24 лютого стали несподіванкою, у якій вони щиро зізнаються в словах «ми ніколи не могли подумати, що…», натомість люди, активно залучені в допомозі на сході України від 2014 року, не розуміють цього здивування. Не в усіх організаціях і не в усіх церквах існував антикризовий план дій, не в усіх сім’ях були зібрані тривожні валізки й підготовлені документи. Чому? Бо люди рятували свою психіку від усвідомлення важкої реальності. Проте уникнення проблем методом їх ігнорування зовсім не є розв’язанням проблем. 

Ми мали доволі великий попит на публічних «заспокійливих» спікерів у різних сферах: політики, які обіцяють легкий і швидкий шлях до змін, мотиваційні оратори та тренери з особистісного росту, які обіцяють миттєвий прорив у світле майбутнє. У церковному середовищі також є різноманітні форми позитивного популізму: проповіді, що спонукають абстрагуватись від земних викликів суспільства й жити очікуванням небесного, підхід до пророцтв як до обіцянки процвітання, уникнення засуджень і висловлювань публічної позиції щодо складних питань. Безумовно, у духовних настановах має бути підбадьорення, запрошення до радості та слова надії, але це все не повинно призводити до популізму й навіювання фантазій, які абстрагують від викликів реальності. Радісна звістка полягає не в тому, що ми будемо евакуйовані на небеса та уникнемо страждань, а в тому, що Бог наблизився й пообіцяв, що буде з нами в усіх стражданнях і викликах. Тому в лідерів є важлива функція – пробуджувати людей і дивитись на обставини сьогодення з розплющеними очима, особливо на порозі важких часів. Зустріч з реальністю – це зокрема усвідомлення викликів і готовність їх зустріти, критичне ставлення до себе й до якості своєї роботи, вміння переглядати власні цінності, висловлювати чітку позицію засудження гріха та пошук складних, але ґрунтовних і комплексних способів розв’язання проблем.