Як говорити про мир, коли навколо немає жодних об’єктивних причин на можливість встановлення миру найближчим часом? Коли справедливий мир, про який ми так багато говорили й мріяли, видається майже нереалістичним сьогодні.

У цьому контексті історія народження Христа не менш парадоксальна: вона розповідає нам про звістку миру в часи окупації та гноблення народу імперією. Лука розповідає нам про пастухів, які в ті часи мали низький соціальний статус і були вимушені працювати вночі. Ми можемо лише здогадуватися, про що вони мріяли в той момент: чи то про національне визволення, чи про здійснення своїх соціальних очікувань. Й ось в одну мить вони побачили янголів, що сповістили про народження Месії, проголошуючи: «Слава Богові у висоті, а на землі — мир в людях доброї волі» (Луки 2:14).

Ця звістка лунає як певна присутність неоприсутненого, як бачення невидимого, як здійснення нездійсненного, але бажаного миру. Адже абсолютно мирна реальність не була встановлена одномоментно й вороги не пішли з ізраїльських земель з приходом янголів, але навпаки — згодом почався геноцид новонароджених. 

Утім, Ісус приносить мир у цей світ не як даність, але як можливість. Народження Христа стає встановлення більш довготривалого миру, що народжується через внутрішню зміну людину, у якій формується добра воля. Тому юдеї, які чують це послання, сприймають його не лише як обіцянку завершення війни, але як встановлення «шалому» —  нового способу людського співжиття, що принесе щастя, добробут і Божий устрій в усі сфери життя.

Філософи та політичні мислителі протягом віків намагались віднайти модель суспільного устрою, яка забезпечила б мир, припинивши війни й насилля.  Зокрема вони пропонували наділити державу більшою владою, яка захищала б інтереси окремих людей і водночас захищала їх один від одного — зрештою така модель часто робила з держав тоталітарних чудовиськ, які приносили своїм режимом ще більше насилля й репресій. Лунали й інші пропозиції: змінити середовище та політичний устрій, щоб це спонукало до формування більш етичних індивідів, які прагнули б до мирної взаємодії. Утім, і ці спроби не досягли результату — вони так само не встановили глобального миру. 

Аналізуючи історію, що була наповнена безперервними війнами за владу, ресурси й вплив, ми повертаємось до розуміння глибини пошкодженості нашої людської природи та її схильність до насилля й примноження зла.

Визнаючи фактичність нашої гріховності, людина може свідомо прагнучи до миру — не тому, що він є природним станом для неї, а тому, що вона приймає свідоме рішення обирати мирний шлях взаємодії під впливом Христового Євангелія. Втілюючи мирну реальність тут і сьогодні, ми стаємо на шлях поверненням до первинної реальності Едему, де панував мир між Богом і людиною й усім творінням. Водночас такий мир стає передсмаком очікуваного нового Царства, де люди не будуть більше воювати й «перекують свої мечі на плуги, а списи свої — на серпи; більше не підніматиме народ проти народу меча» (Іс. 2:4). Ця есхатологічна реальність дає надію на можливість майбутнього миру, але водночас надихає втілювати цей «шалом» у процесі очікування.

У нашій геополітичній ситуації, ми розуміємо, що встановлення миру не може залежить лише від нас. Особливо коли агресор не зупиняється на шляху примноження страждань і не бачить можливість миру не на його умовах. І справді, різдвяна історія теж нічого нам не обіцяє, ніяких «2–3 тижнів», але вона кидає виклик християнам взяти участь у Божій роботі, щоб як на небі у висоті, так і на землі панував мир.

І тому останнім часом я почав запитувати себе: чи справді моя церковна спільнота є місцем, де втілюють мирні стосунки, які можуть стати моделлю для наслідування в суспільстві? Чи навчилися ми гідно розв’язувати конфлікти та справедливо розсуджувати винних? Чи є наші члени церкви гарними прикладами миротворців у своїх колективах на роботі або навчанні? І що ще церква може робити задля розбудови миру, справедливості в країні загалом і для локальної спільноти зокрема? 

Вірю, що щирі відповіді на ці питання можуть допомогти нам всім побачити шлях від відчаю невизначеності майбутнього, до формулювання стратегій преображення реальності.