Адвент Надії: без надії сподіваюсь

На думку українського публіциста, журналіста та військовослужбовця Павла Казаріна, нас очікує складна зима, адже «ми входимо в цю зиму з очевидно меншим резервом психологічної стійкості та з очевидно більшою колективною втомою». Здається, більшість починає усвідомлювати, що війна з таким ворогом — не спринт, а марафон. Тогорічні очікування, підкріплені ейфорією від звільнення окупованих Херсона та Харківщини, залишилися позаду, натомість сьогодні приводів для оптимізму значно менше, а гострих суспільних дискусій, навпаки, більше. Адже «військові перемоги здатні бути анестезією для суспільства» (Павло Казарін).

Та все ж, наближаючись до Різдва, ми нагадуємо собі про цінність надії. Слід визнати, надія — не надто популярна чеснота. У церковних спільнотах ми більше говоримо про віру або про любов.  Надія — «слабка» чеснота. Вона, здається, надто вразлива, навіть ефемерна, почасти стає об’єктом іронії чи навіть сарказму. Надії притаманна скромність. Вона не заявляє про себе вголос, але щоразу виявляється в наполегливій праці, молитві, дії, рішенні, постійності, вірності, стійкості. Надія є основою нашої незламності. Слід додати, що чесність із собою зовсім не ворог надії, бо цю чесноту, попри всі спроби, неможливо редукувати до примітивного позитивного мислення чи зарозумілого оптимізму. 

Саме цю чесноту чудово ілюструє апостол Іван у своєму Євангелії, оповідаючи про хворого в купальні Витезда: «Ісус, побачивши його, як лежав, і, знаючи, що довго він уже хворіє, сказав йому: Чи ти хочеш стати здоровим? Хворий відповів Йому: Пане, не маю людини, яка вкинула б мене до купальні, коли забурлить вода. Коли ж я приходжу, то інший уже заходить раніше за мене» (Ів. 5:6-7). Чоловік у купальні Витезда, який хворів 38 років, здається, втратив усіляку віру. Його чесним зізнанням було: «Не маю нікого, хто б допоміг мені». Однак Ісус обирає саме його. Непомітного, втомленого, безутішного… Людину, що визнала неможливість дива, але все ж продовжувала чекати та сподіватися. 

Великий богослов XX ст. Пауль Тілліх писав про виправдання через сумнів. Подеколи ми настрашені бути надто чесними, навіть із самим собою. Можливо, нам сьогодні не вистачає відваги вірити, однак й у євангельських оповідях ми знайдемо тих, хто потребував допомоги: «Вірю, Господи, допоможи моєму невір’ю!». Навіть за умов, коли особливо боляче звучать насмішкуваті слова ворога: «На що ти покладаєш надію?» (Іс. 36:4). Та попри все сьогодні, наближаючись до Різдва, ми все ще здатні почути: «Надія не осоромлює». 

Саме тому, всупереч законам цього світу, де при владі все ще сила, а не право, ми існуємо, ми любимо, турбуємося, донатимо, захищаємо, молимося, працюємо. Сподіваємося.