Сьогодні в Києві день жалоби за загиблими під час обстрілу міста в ніч з 27 на 28 серпня.
І сьогодні ж ми вшановуємо памʼять людей, які загинули, захищаючи Україну, особливо починаючи з 2014 року й повертаючи нас до подій 29 серпня, коли було розстріляно колони українських військ, що виходили з оточення в Іловайську, і далі-далі до всіх тих, хто гине в цій війні…
Сьогодні — час знову помовчати.
Але що буде в цій тиші?
Чим ми можемо її наповнити?
Чомусь згадалася тут підготовка до семінарського з релігієзнавства. Мені треба було дослідити практики іудаїзму. Серед важливих традицій — багато свят. Але, найдивніше, я раптом усвідомила, що всі ці свята — свята пам’яті дороги, якою людей провів Господь.
Для прикладу зосередилася на одній-єдиній тарілці їжі, якою починають святкування Песах. 6 невеликих страв, але в кожній — пам’ять про гіркоту рабства, про глину, яку доводилося місити, про сльози через тяжкість поневолення, про нове життя виходу й про чудо десяти кар, завдяки яким Бог вивів людей.
Тобто щонайменше раз на рік люди беруть до рук ці страви й згадують шлях, яким пройшли.
Пам’ять закодована у святі, у їжі, у молитвах, у звичаях.
Тоді мене це вкрай вразило. Пам’ять в’їлася в генетичний код євреїв.
І, пригадую, ще подумала: «А що ми робимо, щоб пам’ятати свій шлях? Або щоб пам’ятати людей, які загинули?»
Чи можна отак, на рівні трапези й повсякденності, вплести пам’ять і в нашу культуру?
І чи можна зробити цю пам’ять не формальною, а осмисленою, допомагати збагачувати її?
Так щоб у нашому мовчанні карбувалася вдячність.
Щоб карбувалася пам’ять — конкретних людей з конкретними іменами, історіями, улюбленими напоями чи місцями, звичками, жартами. Що не просто додалася ще одна цифра до списку загиблих, а що ми втратили ще одну душу, ще один Божий образ.
Щоб карбувалося осмислення власної історії, яка є не просто датами, а людьми, які віддали свої життя, щоб багато інших почули «Відбій повітряної тривоги!».
Ба більше, щоб усе це карбувалося не іконами, які, мине час, і ніхто не знатиме, як їх читати й що вони означають, а щоб пам’яталися живими спогадами. І щоб навчитися ці спогади передавати далі.
Бо те, про що ми пам’ятаємо, на мою думку, формує, які рішення ми ухвалюємо, що цінуємо, як горюємо й закарбовуємо втрату у своїй ідентичності. Та навіть просто, як говоримо з людьми довкола, як співчуваємо іншим, як перешкоджаємо чинити зло чи несправедливість.
Мене в цьому сенсі дуже надихає традиція в моїй церкві (знаю, що таке є не тільки в нас): під час богослужіння є молитва за Україну. І тоді на екрані гортають фото кожного, хто служить або служив, або вже загинув. Ти стоїш і згадуєш: «О, він викладав у недільній школі … Із цим разом приймали хрещення … Це чоловік Ганнусі й два місяці тому вони мене дуже підбадьорили … А цього бачила два тижні тому на богослужінні … Чоловік маминої подруги … Син пані, з якою я сьогодні обговорювала проповідь … А цей дядько, коли приїде, знову почне з того, що спитає, чи не знайшла я собі нарешті чоловіка 😅».
От мені хотілося б, щоб про людей, пам’ять яких сьогодні (хоча, зрештою, вірю, не тільки сьогодні) вшановуємо, пам’ятали живо. І щоб хвилини мовчання, які ми робимо, були не механічними, а сповненими вдячності, до того ж конкретним людям, які були (і в такий спосіб далі є) частиною нашого життя.
Словом…
Дай Бог нам мудрості пам’ятати наших захисників і робити цю пам’ять живою частиною нашої ідентичності. Щоб навіть пам’ять була тим, що збудовує, як до того збудовувало життя тих, кого прагнемо пам’ятати.
І щоб наші хвилини мовчання були не мертвими чи формальними, а сповненими пошани, вдячності й пам’яті…
Авторка: Ангеліна Кравченко, редактор УЄТС.