Олександр Бойчук: служитель церкви «Шлях» у місті Вінниця

Народився і проживаю в місті Вінниця. Служу в помісній євангельській церкві «Шлях», де другий рік виконую обов’язки старшого пастора. Моє знайомство з Євангелієм відбулося за ґратами, у 18 років, коли опинився у місці позбавлення волі. Там, у кризовий момент мого життя, я відкрив Біблію, почав читати, і Слово Боже змусило мене переглянути все своє життя. Без жодної проповіді, лише через читання Писання, я навернувся до Бога. Я молився: «Господи, якщо Ти даси мені шанс, я присвячу Тобі своє життя». І Господь почув. Замість одинадцяти років я отримав умовний термін і, вийшовши на волю, одразу пішов до церкви. Відтоді понад 20 років служу Йому.

Наша церква активно долучена до підтримки військових та гуманітарного служіння. Ми заснували благодійний фонд «Ноїв Ковчег», через який формуємо і доправляємо адресну допомогу військовим — ліки, одяг, індивідуальні посилки згідно з їхніми потребами. Також працюємо з внутрішньо переміщеними особами, а раніше проводили сімейне служіння, дошлюбні підготовки та табори.

Церква орієнтована на молоді сім’ї. Ми організовуємо тематичні вечері, присвячені різним регіонам України, під час яких молимося за ті області. Проводимо зустрічі для чоловіків, дитячі заходи, а також групи вивчення Біблії на різному рівні — від початкових до поглиблених, у форматі «Альфа курсу».

Як старший пастор, я несу повну відповідальність за духовне керівництво громадою. Поки я єдиний пастор, але маємо бачення розширення пасторської команди. У служінні мені активно допомагають диякони. Окрім того, я служу як капелан — відвідую мобілізованих у навчальних центрах, духовно підтримую, привожу причастя, допомагаю штатним капеланам у ЗСУ.

Головні виклики — байдужість, зосередженість людей на комфорті та побуті. Багато хто не готовий виходити за межі звичного. Ще один виклик — розуміння своїх обмежень: не намагатися бути Богом, а вірно виконувати свою частину роботи.

До війни ми з дружиною займалися сімейним консультуванням, навчали про відповідальність сім’ї перед суспільством. Але війна змістила фокус на допомогу переселенцям, військовим, гуманітарну підтримку. Сімейне служіння тимчасово поставлене на паузу, але плануємо його відновити, знайшовши лідера.

Мрію бачити церкву, яка має реальний вплив на суспільство: бореться з корупцією, утверджує правду, підтримує шлюб, формує здорове суспільство. Мрію про церкву, яка по-справжньому знає Бога, має єдність і любов одне до одного, і трансформує націю через Євангеліє.

Я вступив до УЄТС після офіційного призначення на пасторське служіння. Мене надихнув курс Федора Райчинця «Життя Ісуса Христа», який відкрив мені нові глибини Слова. Хоча маю 20-річний досвід, зрозумів, що моє богословське підґрунтя було неповним. УЄТС допомогла мені відмовитися від пацифістських поглядів і сформувати біблійне розуміння питань миру, війни, справедливості, жертовності, любові до ворога.

Церква свідчить, що мої проповіді стали ціліснішими. Я більше не уникаю складних тем — з радістю проповідую Нагірну проповідь, пророків, глибокі місця Писання. Моє сприйняття Слова стало системним. Я навчився краще розуміти контекст і місію Божого народу — навіть у часи війни та страждань. Пророки стали для мене прикладом: вони були поруч зі своїм народом навіть в окупації — і церква також повинна бути поруч.

Особливо цінним стало спілкування з іншими студентами. Надихає, що багато з них — капелани, військові. Це дає розуміння: церква має бути сильною, і лише тоді буде сильним суспільство, народ і держава. Саме з церкви мають вийти ті, хто принесе зміну Україні.

Після початку навчання ми відмовилися від уривкового вивчення Писання. Тепер орієнтуємося на послідовне читання — книга за книгою, що дає цілісне розуміння Божої історії. Цей підхід поширився і серед дияконів, і серед лідерів служінь. Спостерігаю духовне зростання в команді, бажання нести відповідальність і глибше пізнавати Слово. Це обнадіює і свідчить про здорову трансформацію.