Освіта у служінні

Олександр Ухналь — молодіжний і підлітковий лідер у церкві «Спасіння» місто Світловодськ, студент програми «Прикладне богословʼя». Говоримо про роль освіти в служінні та прийняття тих, кому служиш.

30 років назад я прийняв Христа і з 1 вересня 1993 року став служити в церкві. Спочатку був лідером домашньої групи, яку вів дуже довго. 

А служити підліткам почав не в церкві, а в благодійному фонді в місії для дітей з неблагополучних сімей. Там працювала моя дружина, і згодом Бог став вказувати мені на служіння підліткам. Я себе в цьому взагалі не бачив, дуже довго сперечався з Богом, що це не моє. Й ось уже вісім років я лідер підліткового служіння. 

Через те, що багато молоді зі Світловодська їдуть у більші міста, то насправді наше служіння молодіжно-підліткове: у нас два лідери й ми служимо разом. Своє життя без підлітків далі не бачу, тому що вони особлива частина мого серця.

Найперше, це любов до них. Моїм першим підліткам уже по 27–28 років, але вони все одно мої підлітки. Ми дуже близькі, бо тоді я багато з ними спілкувався, допомагав. Взагалі вважаю, що будь-яке служіння повинно бути з любовʼю до тих людей, яким ти служиш.

Підлітки — це не майбутнє покоління — це те, що є зараз. Зараз у нас підлітки служать в основному служінні, і можу сказати: це ті люди, які дійсно знають Христа дуже глибоко й чесно. На жаль, не всі підлітки, яким я служив і служу, залишаються в церкві з Христом. Але все ж, коли ми спілкуємося, щось сіється, і я вірю, що воно має прорости.

Гадаю, залишаються ті, які мають стосунки з Христом. Бо тут і підлітки, і церква стикаються з проблемою: чи буде церква приймати тих, хто не пасує до наших стандартів, і чи будуть підлітки лишатися, навіть якщо їх не всі приймають. 

У церкви є свої стандарти, у нас у кожного є свої внутрішні стандарти, і тому часто якісь їхні вибрики не розуміють або не приймають. У відповідь може бути різна реакція: у кращому разі підлітки й молодь підуть в іншу церкву, у гіршому — підуть з церкви взагалі, тому що в цьому світі їх приймають з їхніми недоліками й приколами, а в церкві намагаються переробити.

Я теж намагався переробити, але одного разу прочитав книгу про пробудження хіпі, і вона перевернула мої стандарти. Там розповідається, що хіпі прийшли до Христа, але залишалися наркоманами. Вони не стриглися й давали десятину з наркотиків — у них були стандарти на рівні їхнього розуміння. Але ці люди вивчали Слово Боже й потрошку воно їх змінювало. І от одного дня вони почали одягати костюми, іти стригтися, просити пробачення, де вони щось вкрали, і подібне. Коли я прочитав цю книгу, я зрозумів, що Бог не дивиться на зовнішнє. Це ми хочемо стандартів, які ми самі й придумали. Це чудово, коли в церкві є свої правила, але треба не боятися часом порушити ці правила задля того, щоб хтось врятувався.

Проте в дорослих тут, окрім прийняття, є ще одна своя відповідальність. Дорослим теж треба шукати справжніх стосунків з Христом та бути віруючими не тільки в церкві, а всюди, тому що підлітки бачать нас кругом. У нас маленьке місто, тож будь-яка сторона віруючого завжди вилізе й усі будуть про неї знати. Для підлітків, несправжні дорослі — найгірше свідчення.

Моя мета — щоб підлітки ставали служителями. Ми влітку командою провели євангелізаційну школу з практикою. І багато наших підлітків загорілися навчанням. Напевно, одне з таких дуже великих бажань і бачень — це все ж навчати молодь, щоб вони ставали справжніми служителями, які будуть знати Христа, будуть приймати людей, наприклад, з лгбт-спільноти. Чомусь у світі навчилися їх приймати й ставитися належно, тож, вірю, що ми теж зможемо навчити  нове покоління любити людей, як любив Христос. Приймати людей, попри їхні недоліки, їхні неправильні вчинки, неправильні рішення — цьому треба вчитися. Я розумію, що навчання формує й підштовхує до змін. 

Наприклад, дуже вдячний нашим викладачам за їхні завдання. Інколи вони на лекціях пропонують одну думку, а задають книжки з іншим поглядом, і так ти починаєш формувати свою думку. Важливо цьому навчити: мати не думку якогось блогера чи ще когось, а власну думку. 

Особливо це проблема дітей віруючих батьків: чимало з них думають, як їхні батьки. Коли ти починаєш ставити питання на кшталт: чому ти спасенний, чому ти ходиш у церкву, а чому ти співаєш — потрібно, щоб була їхня відповідь, а не відповідь їхніх батьків, блогера чи лідера. І для цього треба навчатися. Ми мріємо з нашою командою формувати такі навчання.

Так, служіння дуже змінилося. Я зараз займаюся волонтерством. Мабуть, перші пів року це було дуже активно. Разом з підлітками й молоддю ми розвантажували фури, розвозили й готували їжу. Молодь завжди готова включатися. 

Власне війна змінила й саме ставлення до служіння. Я думав, що війна зробила мене більш духовним, але зараз розумію, що, мабуть, навпаки. Ставлення до інших трошечки переоцінюєш, коли бачиш багатьох різних людей. Наприклад, на жаль, і не знаю, чи надовго, але війна навчила мене казати «ні» деяким людям.

Ще я вдячний Богу, що під час війни церкви активно включилися. Перший час ми займалися евакуацією людей з Харкова та області. Я особисто нікуди не їздив, але завдяки знайомствам з багатьма віруючими в Україні ми супроводжували людей аж до кордону. Церква була мережею, яка включилася, яка змогла організуватися. І служителі, які начебто між собою не спілкувалися, робили щось разом. Війна змінила мислення всього українського народу та його ставлення до церкви. Я не знаю жодну церкву, яка піарилась би на війні. Ми просто брали й служили.

Для людей церква стала більш доступною і не такою страшною. Нещодавно зустрів одного місцевого бізнесмена, він каже: «Слухай, у вас там так весело, а можна моя донька буде приходити?» Зараз церква не є чимось страшним і в неї в принципі відпускають і дітей, і дорослі готові йти, на жаль, поки тільки на свята. Але має пройти час, і вірю, що вони пізнають Христа.

Ще ось про «Слава Україні»: раніше ми не сприймали ці слова й вважали, що крадемо Божу славу. Зараз ставлення до цієї фрази в церквах змінилося, тому що ми розуміємо, що є різна слава. Завдяки війні ламаються якісь церковні стереотипи. Зокрема, ставлення до військових і до Божої слави. 

Я завжди підтримував військових, а от, мабуть, ставлення до гріха виявилося трошечки переосмисленим під час війни. Коли до мене подзвонив один хлопець з фронту й каже: «Ти знаєш, мабуть, Бог мене не простить за те, що я роблю на війні». І тоді мені потрібно було йому щось відповісти. Я почав пояснювати, що він не робить гріха. 

Церква також переосмислила це питання. Адже хлопці, які захищають нас на війні, не роблять гріха, і вони не вбивці. Тому тим, які знають Бога, дуже важливо до них донести це. І дійсно, Писання каже, що вони захисники. Нещодавно я був на похоронах одного військового і там говорив православний священник. Він сказав таку річ: «Військові, які  гинуть на війні, виконують слова  Ісуса, Який сказав, що немає більшої любові, ніж віддати душу за ближнього свого. І дійсно вони це роблять». 

І я розумію, що перед церквою постає великий виклик, коли ці люди повернуться додому. Церква повинна навчитися їх приймати. Церква повинна навчитися зараз служити їм і казати їм про них. І це дуже важливо.

Спочатку дуже багато людей у нашому місті зупинялися, тому що якраз від Харкова до нас можна було проїхати так, щоб до комендантської години. Мій «підліток», якому вже 30, зміг організувати декілька автобусів, які вивозили людей з Харкова й привозили до Світловодська. 

Тоді мій номер ходив по всій харківській області. Мені телефонували й просили забрати з певного місця. Ми шукали їм квартири, хостели, але співпрацювали насамперед з місцевою владою й те, що вони могли зробити, вони робили. Наприклад, у нас у місті є благодійний фонд «Місто надії», і в них також багато приміщень для дітей. Вони постелили матраци, і вийшов такий імпровізований хостел, де можна було відпочити. Багато людей залишилися там на місяці й довший час.

Увесь час люди могли приїхати, а в нас завжди було щось поїсти й військовим, і звичайним людям. Люди їли та відкривалися. Декому потрібно було просто побалакати, і з такими наші служителі багато спілкувалися. Пам’ятаю, тоді ще була історія, що одна сім’я розповідала, як їх вели на розстріл, а їм вдалося втекти. Згадую, як казав команді, що це якась фантастика, мовляв, вони все придумали. Ми тоді ще не знали, що насправді відбувалося в Бучі та Ірпені, тому й реакція була такою. Буквально через тиждень про все це стало відомо, і ми зрозуміли, що сім’я говорила правду.

Словом, так ми й служили: їжею, ночівлею й тим, що слухали. Людям так дивно було, що вони заходять у церкву, що їх там годують, що в церкві зали такі, що вони одна сім’я. Ми розповідали, як у нас проходять служіння, що ми робимо на цих служіннях. Що до нас ходять не тільки літні люди, а й молодь. Для них це було щось нове. Таке враження, що вони про протестантську церкву взагалі нічого не чули. 

Відтоді в нашому місті дуже багато людей залишилось і до сьогодні. Наскільки я знаю, найбільше в місті було десь 12 000 переселенців, а населення зараз — 30 000, тобто це дуже багато.

Останнім часом я найбільше питаю в Бога, де Він хоче мене бачити? Я не хочу марно топтати цю землю. Я хочу, щоб моє життя було ефективним. Я людина, яка любила планувати десь на рік чи пів року наперед. Ми сім’єю сідали, писали перед новим роком, що ми хочемо за цей рік. Зараз розумію, що навіть те, що день прожили, значить, уже добре.

Але зараз я значно більше хочу бачити, що Господь буде робити в моєму житті. Наприклад, у мене дуже велике бажання на наступний рік бути вже з дипломом. Для цього треба докласти багато зусиль, і я розумію, що це ніхто не зробить, окрім мене. І так, там не треба питати в Бога на це волі, бо я знаю, що мені потрібно зробити, домашки, наприклад, треба писати, ну але ж основна моя думка й основне питання до Бога: що він хоче від мене далі. 

Війна ще більше показала: мені є що змінювати. Бо, коли ти вже давно в церкві, буває, часом думаєш, що ти вже все, достатньо хороший, але потім відбуваються якісь події, приходять часи й ти розумієш: о Боже, та мені ще стільки всього треба, ще так далеко до того «хороший». Бо в Біблії написано, що ми не можемо закласти більший фундамент, ніж заклав Христос, тож дедалі більше хочеться зростати на цьому фундаменті. І розуміти, що саме Бог хоче, щоб я будував на ньому. 

Для мене це стало основою мого життя. Я дуже багато мріяв про навчання. Я скажу так: напевно я не прихильник того, щоб богослов’я вивчали у 18–19 років, тому що їм перш треба познайомитися з Христом і навчитися будувати з Ним взаємини. 

Але нам всім треба вивчати як мінімум історію християнства. Нам необхідно вивчати глибше Новий і Старий Завіти. Адже, не знаючи історії християнства, ми приречені повторювати помилки минулого. 

Нещодавно я розмовляв зі своєю молоддю і зайшла тема про те, чи може пастор отримувати зарплату. Щоб показати, чому оплата роботи пастора має місце, я навів приклад,

Важко назвати це роботою, але так і є. 

Коли ми віддаємо дітей в школу, ми ж хочемо, щоб їх вчили професіонали. Тоді чому в церкві може вчити будь-хто? Бог дав кожному таланти, які ми маємо розвивати. Як саме? Ти маєш цього навчатися. Коли я почав вести домашню групу, то спочатку це все було на ентузіазмі, а потім я зрозумів, що не можу дати людям того, чого сам не знаю. І це підштовхнуло щось шукати, наповнюватись. Так я зрозумів, що мені треба навчання в семінарії. Але треба зважати, що для цього треба бути готовим пожертвувати вільним часом.

Я зрозумів, як правильно читати Біблію та як готуватися до проповідей. Мої проповіді — це мої стосунки з Христом. Не важко сісти приготувати лекцію. Важко донести те, що хоче Бог. Тут я зрозумів, що треба готуватися й бути слухняним Духу Святому. Не завжди так виходить, але це те, чого я навчився й до чого прагну.

Завдяки навчанню я розумію, що Бог не працює на стереотипах. Бог може діяти як у баптистів, в адвентистів, так і в українських харизматів. Завдяки тому, що читаєш Писання, дивишся на контекст, розумієш: воно показує на прийняття, на взаємини. 

Багато предметів, які я вивчаю в семінарії, підштовхують змінюватися, змінювати своє служіння, змінювати ставлення до самого служіння. Протягом цього часу я зрозумів, що дуже важливо бути на навчанні фізично, бо дуже багато речей ми проговорюємо зі служителями після лекцій. 

Ще помітив, що останнім часом моє розуміння християнства схоже на підйом на гору. Ти піднімаєшся, досягаєш вершини, але після цього, щоб піти на іншу вершину, тобі потрібно спуститися вниз.

Коли ти все життя живеш у поглядах, які не мають фундаменту, але ти так вірив і важко змінювати свої переконання — тоді навчання стає своєрідним обнуленням, адже ти залишаєшся без фундаменту під ногами. Але, так, щоб відбулося ось це обнулення, важливо, щоб Бог був у нашому серці.

Також дуже змінилося ставлення до православної церкви. Я не можу сказати, що вони мої брати, але вірю, що там також є спасенні люди. Якщо повернутися до історії християнства, одного разу зайшла мова про ікони. Коли я прийшов до церкви, ми викидали й палили все, що не повʼязано з християнством, зокрема ікони. Це вважалося культом ідолопоклонства. Я до покаяння дуже любив слухати Віктора Цоя. Удома всі стіни були завішені його фотографіями. Пізніше я їх спалив і перестав слухати його музику, адже вона спричиняла непотрібні емоції ностальгії за минулим часом. І от коли Олег Володимирович розказував, що ікони писалися, як книги, для того, щоб читати, я зрозумів, що ідолопоклонство — це ставлення нашого серця. Тому важливо інколи спускатися зі своєї гори, щоб переосмислити своє життя.

Одна дівчина вже декілька разів приїжджала до нас у табір, інколи на молодіжку приходила. Вона з віруючої сімʼї. Минулого року ми не планували табір, і тут спонтанно вирішили його все ж таки проводити. Я пишу їй, мовляв, хочеш поїхати в табір, але дивлюся, вона наче щось почала сумніватися. Я тоді зателефонував її батькам, щоб все-таки ця дівчина поїхала. Так і сталося.

В останній день, ми називаємо його енкаунтер, ми молимося за дітей. Й от ця дівчина підійшла до одної сестри, яка їй служила, розповідала про її життя, про те, що в неї було. Потім я бачу, що вона йде після молитви, і в мене виникло дуже велике бажання за неї помолиться. Я підходжу, починаю молитися. Уже не памʼятаю, що конкретно говорив, але врешті виявилось, що та сестра казала їй те саме, що і я. І це диво, адже я не чув, про що вона молилася. 

Відтоді дівчина почала стабільно приїжджати до нас на служіння та молодіжки. На цих вихідних вона прийняла водне хрещення. У мене не вийшло приїхати, і я пишу: «Вибач, що я не приїхав». А вона говорить: «Та що ви, ви дуже багато зробили в моєму житті». 

Інколи ти думаєш: ну що такого особливого зробив? Начебто просто приймав, просто слухав, спілкувався, але для когось, виявляється, це дуже багато. Для мене також важливо це чути, тому що я дійсно розумію, що моє служіння не марне.

Також була ще інша історія з одним з моїх перших підлітків. Він був з віруючої родини, одружений, служив у церкві, потім зрадив свою дружину й пішов в іншу родину. Після цього він дуже довго мене уникав. Не так давно, мабуть, пару тижнів тому він приїхав до мене в кафе й говорить: «Ти знаєш, мені було так соромно до тебе заїжджати. Я думав, що ти мене не приймеш». І ми сиділи декілька годин просто спілкувалися про життя, і він узяв мій номер телефону. 

І я розумію, що не стільки важливо, що ти кажеш. Важливо те, що ти робиш і як ти живеш. Я розумію, що для мене вони все одно залишаються тими, кого я люблю. От і любов змінює інших, вона змінює ставлення до людей. Так, вони можуть бути не праві, можуть грішити, але мій гріх нічим не кращий за їхній, а Бог все одно продовжує любити, хіба не так?