Саме поглиблення стосунків із Богом і богослов’я тримає на плаву

Віталій Тєрєхов народився в Павлограді в християнській родині. Мама ходила до церкви ще до його народження, а батько прийняв віру пізніше. Хоча дитинство минуло поруч із церковним життям, власний свідомий крок назустріч Богові він зробив у 16 років. Приклад батьків був важливим, але не визначальним — своє покликання Віталій пережив як особисте рішення.

Його юність позначена переїздами: Павлоград, Тернівка, знову Павлоград, а потім Донецьк, де чоловік прожив чотири роки під час навчання. Саме там формувалися його мрії та плани: музика, творчість, незалежність і бажання втекти від ролі «сина пастора», яка на той час тиснула й здавалася чужою.

У 2014 році війна змінила все. Разом з дружиною Віталій виїхав із Донецька «на місяць», узявши лише літні речі. Але тимчасовий виїзд перетворився на більш ніж десятирічну історію. Повернення до Павлограда не входило в подальші плани, тому він багато молився, питаючи Бога, у якому напрямку рухатися далі.

Одного дня Віталій згадав слово, почуте на конференції: «Розпакуй свої валізи». Воно стало відповіддю: бути там, де він є зараз, і вірити, що Бог благословить саме на цьому місці. Так Віталій вирішив залишитися в Павлограді й почати служити там разом із дружиною.

Після повернення Віталій долучився до служіння прославлення — музика завжди була близькою. Згодом його досвід роботи з молоддю й відкритість до служіння привели до нового етапу. Коли попередній молодіжний пастор завершував своє служіння, Віталій відчув, що Бог веде його взяти відповідальність за молодь.

У невеликих містах люди часто несуть по кілька служінь, і Віталію теж доводилося поєднувати ролі. Уже майже десять років він служить молодіжним пастором і паралельно допомагає старшому пастору, а зараз готується передати молодіжний напрямок наступнику. Його позиція проста:

До повномасштабного вторгнення громада налічувала приблизно 300 людей. Сьогодні — уже 170–180: частина виїхала за кордон, частина — у безпечніші області. Молодіжне служіння також змінилося — нині десь п’ятдесят молодих людей, серед яких чимало підлітків, що дорослішають у реаліях війни.

Павлоград сьогодні — прифронтове місто, менш ніж 60 км до лінії фронту. Часті відключення світла й води, постійна небезпека, виснаження людей. У таких умовах, каже Віталій, дедалі більше видно, що громаду тримає не активність і не кількість служінь, а внутрішня опора.

Саме тому головний фокус служіння поступово змістився: з проєктів і програм — на роботу з травмованими, підтримку військових і допомогу сім’ям, які переживають втрати, страх і невизначеність.

Найбільше Віталія надихає не кількість людей, а зміни в їхніх серцях. Особливо коли молодь самостійно обирає Христа: не під впливом сім’ї чи лідерів, а через особисте пізнання. Для нього це найбільша нагорода: знати, що молоді люди, навіть якщо життєві обставини відведуть їх далеко, уже мають із собою найголовніше — стосунки з Богом. Як він сам каже:

Бажання вивчати богослов’я жило в серці Віталія давно, але реалізувати його було непросто — служіння, багатодітна сім’я, постійні обов’язки. Коли УЄТС отримала ліцензію, він зрозумів, що це знак і час рухатися вперед.

Перші сесії стали непростими: довелося переглянути багато чого, що здавалось незмінним. Але саме ця внутрішня «екзистенційна криза» дала новий фундамент. Змінився підхід до Писання, до проповіді, до служіння. Віталій навчився працювати з текстом глибше, чесніше, бачити контекст, а не підтягувати уривки під тему.

Особливий вплив справили викладачі — не лише знаннями, а власними історіями, які показали, що богослов’я має відповідати на реальні питання життя.

Навчання допомогло Віталію по-іншому подивитися на лідерство. Раніше він несвідомо повторював моделі, де лідер тримає на собі все. Тепер він бачить свою роль так: посередник між Христом і молоддю. Разом з командою він прийшов до важливого висновку: ніякі реформи чи зміни не працюють, якщо сам лідер не живе тим, що проповідує.

Так формується христоцентричне лідерство — через чесність, приклад та особисту посвяту.