Сьогодні проблема самотності викликає інтерес у фахівців різних галузей: від психологів і філософів до соціологів і медиків. Вона давно стала частиною нашого життя й, хоча зазвичай асоціюється з негативними емоціями, варто пам’ятати, що самотність — це явище, яке може бути різноплановим.
Історично самотність розглядали як негативний психічний стан. На думку дослідника І. М. Слободчикова, інтерес до цього феномена активізувався у XX столітті, коли було закладено основи для його наукового аналізу. З 1980-х років психологи створювали різні теорії та прикладні підходи до вивчення самотності, що відобразилося в численних наукових публікаціях та збірниках.
Сучасні вчені досліджують самотність у різних контекстах. Від класичних філософів, як-от Й. В. Гете, Ж.-Ж. Руссо, до психологів XX століття, як-от Е. Фромм і Е. Еріксон — кожен із дослідників вносив свій внесок у розуміння цього феномена. Наприклад, радянський філософ А. І. Тітаренко вважав, що у XX столітті проблема самотності набула безпрецедентний філософсько-етичний статус, ставши символом трагічності людського буття.
За даними дослідження Ю. М. Швалба та О. В. Данчева, люди здебільшого описують останні десятиліття за допомогою символів «самотність», «відчуження» та «особистість», що підтверджує зростання значення цього явища в сучасному світі.
Самотність у психології має кілька аспектів. Словник Ожегова визначає її як стан відокремленої людини, яка не має сім’ї або близьких. Водночас В. Даль у тлумачному словнику вживає термін «самотній» для позначення людини, яка живе окремо від інших. На думку психологів, хоча самотність може бути наслідком ізоляції, також трапляється й душевна самотність — важливий етап у процесі самовизначення та особистісного розвитку. Наприклад, дослідник В. А. Андрусенко розглядає душевну самотність як неодмінний процес на шляху до вільного самовизначення людини.
З іншого боку, дослідниця В. І. Сіляєва трактує самотність як емоційне переживання, пов’язане з розчаруванням у власних можливостях. А Н. Є. Харламенкова та І. В. Бабанова вбачають у ній стан відчуженості від суспільства.
Важливо зазначити, що самотність — це не лише результат ізоляції, вона також може бути внутрішнім емоційним станом.
Самота і самотність — різні поняття. Людина може бути наодинці з собою, але при цьому не відчувати себе самотньою. Наприклад, Летиція Енн Пепло та її колеги досліджували це питання й виявили, що для деяких людей самотність не є причиною для тривоги або дискомфорту. Вони можуть бути щасливі у своєму усамітненні.
Сучасний дослідник С. Г. Корчагіна стверджує, що важливо розрізняти самотність та ізоляцію, оскільки це два різні явища. Самотність, на її думку, має внутрішній психологічний зміст, тоді як ізоляція — це радше зовнішнє явище.
У філософії самотність також має дві сторони: з одного боку, вона може бути руйнівною, з іншого — неодмінною умовою для саморозвитку. Наприклад, Н. В. Хамітов розрізняє внутрішню й зовнішню самотність. Внутрішня самотність — це коли людина відчуває себе самотньою навіть у колективі, тоді як зовнішня — це реальна відсутність близької людини поруч.
Самотність може набувати різних форм на різних етапах життя. Наприклад, у підлітковому віці це може бути розчарування в друзях, у зрілому віці — проблеми особистого життя, а в літньому — відхід на пенсію та втрата близьких. Як зауважує Е. Фромм, самотність — це універсальне переживання, притаманне людям на всіх етапах життя.
Історичні передумови самотності також відіграють важливу роль. У минулому столітті тріумфували ідеї колективізму, де особистість практично не відокремлювалася від соціальної групи. Проте з розвитком суспільства та зростанням індивідуалізму з’являється феномен «Я-свідомості», який протиставляється колективному «Ми». Цей процес почався ще в античні часи, але лише в епоху Відродження індивідуальність стала головною характеристикою особистості.
Сучасні технології також сприяють поширенню відчуття самотності. Вони замінюють безпосереднє спілкування, що часто посилює почуття відокремленості. Але водночас самотність — це важливий чинник особистісного розвитку.
Ю. М. Швалб та О. В. Данчева виокремлюють три основні форми самотності. Перша — це ритуали, які пов’язані з вихованням самотністю. Такі обряди побутували в різних культурах і допомагали людині осмислити себе. Друга форма — покарання самотністю, коли індивіду загрожує ізоляція через порушення соціальних норм. І третя — добровільне усамітнення, яке спостерігається у творчих особистостей, коли самотність є вкрай потрібною умовою для творчої роботи.
Отже, самотність — це складне явище, яке може мати як негативні, так і позитивні аспекти. Вона може бути причиною хворобливих переживань або, навпаки, стати джерелом творчого натхнення.
Оксана Помазова, викладач УЄТС.