Важливість груп
психологічної підтримки
для ВПО


Головна Про УЄТС Важливість груп психологічної підтримки для ВПО

 

Людмила Лобок — пастор церкви «Церква Христа», місто Кропивницький, мама, дружина, місіонер, студентка програми «Практична психологія». Говоримо про важливість та організацію груп психологічної підтримки для внутрішньо переміщених осіб.

 

 

Ви ведете групи психологічної підтримки, але перш ніж ми детальніше про них поговоримо, розкажіть більше про ваш шлях у служінні.

 

 

 

 

Я прийшла до церкви у 1992 році, коли була ще підлітком. Майже все моє свідоме життя  склалося в церкві: й одруження, і діти народилися, і друзі. 

 

За цей час із чоловіком опікувалися різними групами людей. Спочатку служили підліткам, були в служінні прославлення. Коли 2010 року почали працювати в церкві повний час, узяли групу неодружених у Києві, там було десь до 200 людей, і займалися дошлюбним консультуванням. 

 

У 2009 році після покаяння та хрещення, моя мама почала активно проповідувати своїм подругам, сусідам, колишнім співробітникам на роботі, і люди стали цікавитися. Пізніше мама мені говорить: «Приїздіть, треба робити якесь служіння. Зібрати людей, говорити з ними про Бога». Так ми почали їздити з Києва до Кропивницького, люди приходили, приймали рішення вивчати Біблію. 

 

Потім ми мали гарний дуже клопіт із тим, щоб приїжджати й піклуватися про них, вчити, оскільки місцевого пастора чи служителя там ще не було, а спільноту єдності серед них формувати було треба. 

 

Потім усе прийшло до того, що їх уже було так багато, що нам із чоловіком і дітьми довелося 2013 року вже переїхати й постійно бути на місці. Тож нас благословили й рукопоклали для пасторського служіння. Тепер ми із чоловіком є пасторами маленької церкви, цього року святкували десятиріччя служіння з нашою  церквою. Але загалом зараз ми опікуємося трьома церквами.

 

 

 

 

Як змінилося ваше служіння після повномасштабного вторгнення?

 

 

 

Коли почалася повномасштабна війна, мені здається, ми всі акумулювали свої сили. Тоді кожен хотів щось робити й займалися абсолютно різними речами. Поруч із нами військовий аеродром, от там хлопці молоді військові, і брати возили їм усе потрібне. Підлітки їздили копати піски в мішки, потім тими мішками закладали в місті адмінбудівлі, пам’ятки архітектури. Ми розвозили людей у гуртожитки, роздавали харчові продукти. Словом, ми займалися різноманітними справами, як і всі. 

 

Але потім, коли вже стало більш-менш спокійно, я зрозуміла, що нагальна потреба людей зараз — це не продуктові набори. Зараз усі церкви цим займаються, і часто, коли ми приїздимо до людей додому, бачимо: у них там уже закладено все й подушками, й усім, що вони десь там отримали. 

 

Адже людина потребує не лише задоволення фізичних потреб. У Євангеліях Ісус каже, що Бог задовольняє саме ту потребу, яка є нагальною для людини. Фізичну потребу, мені здається, ми вже задовольнили. 

 

Тому в нас народилася така ідея: коли люди приходили отримувати продуктові набори, ми робили інформаційні флаєри, на яких писали, наприклад, що не хлібом єдиним жива людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих. Ми завжди читали Біблію, завжди говорили, що є опора духовна, що людина має знайти її, що це допоможе вижити, це допоможе знайти сенс жити далі. Ми почали запрошувати на групи підтримки, потім я зустрічалася, спілкувалася із цими людьми. Цим займаюся й досі.

 

 

 

 

 

 

 

 

А з якими викликами ви стикнулися в процесі цього служіння?

 

 

 

Перший виклик — власне інтеграція психології в богослов’я, яка відбувається під час спілкування в отаких от групах підтримки. Я бачу, що то має бути, але ось це поєднання стало чимось новим для мене: дати людям не тільки підтримку психологічну, а ще якось закласти підґрунтя для розмови про духовні цінності. Мені хотілося побудувати стосунки, через які я зможу вільно говорити про духовні цінності із цими людьми й бачити відгук у їхніх серцях, зацікавленість про це говорити. Загалом воно так і вийшло. Правда, скажу, що це забіг на далеку дистанцію, а не марафон. Ти біжиш, але розумієш, що побачиш плоди тільки через певний час.

 

Хоч це все частково й нове, але завдяки навчанню на програмі «Практична психологія» я вже мала свої напрацювання щодо групових робіт, мала базу служіння за роки в церкві. Думаю, усе це разом дало мені впевненість. 

 

Другий виклик полягав у тому, що матеріал, який треба дати людям, маю гармонійно поєднати, щоб не перегинати в той чи інший бік.  Я хотіла, щоб те, що ми говорили, з одного боку, не сприймалося як щось неважливе, а з іншого, щоб люди не думали, ніби саме психологія дає вихід з усього.

 

 

Моя мета — щоб вони зрозуміли, що це тільки певний інструмент. І водночас завжди залишати простір та показувати, що людина має потреби на різних рівнях. Психологічні потреби це ж і про тіло, і про душу, і про думки, і про соціальність нашу. А, окрім того, є ще одна дуже важлива ніша — це духовність людини та морально-етичні цінності.

 

Словом, говорити про все це, але без якихось незрозумілих людям речей, у простоті й щоб, як в Ісуса, Який говорив притчами, лишати людям простір подумати, захотіти це зрозуміти. 

 

От цього досягти — такий був виклик для мене.

 

 

З огляду на ваш досвід як можна залучити людей до церкви?

 

Ми від початку вирішили, що не поєднуємо роздачу продуктових наборів із богослужіннями: ми не роздаємо допомогу ні перед, ні під час, ні після служіння. Ми навіть не робимо це на території церкви. Це просто окремі заходи, і вони не пов’язані, ще відколи ми вирішили займатися волонтерством. Ми не займаємося релігійною маніпуляцією. Ми робимо це перед Богом і робимо це для людей, показуючи їм, що ми від них нічого не очікуємо. 

 

А що робити, щоби церква залучала таки до себе? Щодо цієї залученості, то я якось почула від Івана Івановича [ректор УЄТС — прим. ред.], що церква не має стати хабом. Але ж, особливо на початку повномасштабного вторгнення, від хабу нікуди не подітися. Тому ми орендували окремий склад під допомогу, і почали залучали переселенців до допомоги нашому волонтерському руху. Вони не просто приходили отримати продуктові набори. У нас була група, яку ми створили, і робили туди запит на допомогу: «Друзі, завтра прийде 20 тонн вантажу. Хто хотів би, хто міг би прийти й допомогти нам розвантажити?». От у такий спосіб люди працювали. 

 

Потім серед них із часом вирізнилися люди з дуже активною проукраїнською позицією, які казали, що готові й хочуть щось робити — так за рік команда розрослася до 40 волонтерів. Й от уже їх, хто хотів, ми запросили на богослужіння, роздали Біблії.

 

 

 

 

Розкажіть більше про групи психологічної підтримки. Як це почалося?

 

Я проводжу групи соціально психологічної підтримки для внутрішньо переміщених осіб: і дорослих, і діток. Я активно служу в цьому напрямі з початку повномасштабного вторгнення. Це те, що я можу робити завдяки знанням, які здобуваю в семінарії, та двадцятирічному досвіду душепіклування. 

 

Ми створили флаєри з інформацією про ці групи й роздавали їх. Кому було цікаво, приходили. Потім ми з ними спілкувалися, і я їх формувала в групи. Можуть бути змішані групи або групи, де окремо дорослі та окремо дітки. Ми дуже товаришуємо з нашою муніципальною бібліотекою для підлітків і молоді, тому там орендували приміщення для цих груп. 

 

Спочатку ми знайомилися — усе, як має бути в групі соціально-психологічної підтримки. У кожній групі є своя динаміка. Це відкриті групи, тому хтось приходив, а хтось йшов. 

 

Потім у якийсь вихідний день мені телефонує жіночка, каже: «Добрий день, Людмило. Ми до вас приходили за допомогою, взяли флаєр з інформацією про групи, і дуже хочемо записатися до вас на групу. Нас десь 40 людей». Я була шокована. Зовсім не очікувала такої кількості людей. Ця група просто неймовірна. Там були люди з Харкова, Кремінної, Словʼянська. Ми з ними пройшли півтора року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

От я працювала з різними такими групами, потім мені зателефонували люди з міської адміністрації та запропонували проводити подібні зустрічі на державному рівні. Я була вражена, що вони зі мною зв’язалися. Бо в нас загалом у місто перебралися декілька ЗВО з Донецька, і вони залучали місцевих методистів, психологів навчатися, як проводити ці групи. Але ж у мене немає досвіду академічного викладання, проте вони почули, що я проводжу ефективно, і попросили провести для них теж.

 

Найбільший виклик мені був доносити інформацію фахово, розвиватися, цікавитися й багато готуватися. Адже приходили різні люди. І раніше я не мала досвіду такої тісної співпраці з державними установами. І що більше я проводила зустрічі з психологічної підтримки, то більше інформація розповсюджувалася. Адже переселенці всі один одного знають, підтримують, записують всюди, де є щось корисне або якась допомога. Вони дуже обʼєднані. 

 

Ще був такий досвід, коли вже почали телефонувати з адміністрацій громад Кіровоградщини. До нас приїхала директор школи з одного селища Кіровоградської області. Вона вийшла на голову сільради й питала: «Чому ви не запрошуєте таких людей, які могли б нам дати не тільки продукти? У нас є багато дітей в стані депресії, є ті, які перестали розмовляти. Їх до нас привезли, але жодного разу ніхто з психологів не говорив з ними». Тобто дітям своєчасно не надали першу психологічну допомогу, і вони є потенційними клієнтами з ПТСР. Й ось таких історій та заходів, особливо протягом останнього року було дуже багато. І я бачу, як це працює. Коли ти йдеш маленькими кроками, то доходиш до чогось великого.

 

 

 

А як проходять ваші отакі зустрічі?

 

 

 

Кожна зустріч має свою тематику. Група соціально-психологічної підтримки створена, щоб навчити та інформувати людей про їхнє психологічне здоров’я, соціальні зв’язки, про вміння розуміти свої ресурси, як піклуватися про своє психологічне здоров’я, як адаптуватися в скрутному становищі тощо. 

 

Зараз ці групи є дуже актуальним. Люди потребують просто виговоритися. Наприклад, на початку війни це була група такого формату: я приходила, знайомилася з людьми, розповідала, хто я і що тут буде відбуватися, проговорювала правила взаємодії в групі. Найперше, про що ми домовляємося всі разом, — конфіденційність. Ми тут поважаємо емоції та думку, що ми нікого не коригуємо, ми не надаємо своїх порад. Кожна людина має відчувати себе захищено. Кожна людина може плакати й проявляти свої емоції. Ми нікого не заспокоюємо. Ми даємо можливість людині прожити екологічно свій стан тут і зараз. 

 

Такі були перші зустрічі на початку: просто активне слухання. І це могло тривати годинами, що дуже нетипово для зустрічі. Зазвичай зустрічі тривають 1,5–2 години. Було дуже багато сліз і болю. Це дуже корисно для людей, адже вони терапевтуються через присутність та досвід іншого. Терапевт тут не є головним, він просто направляє процес. Він має відчувати динаміку групи, що відбувається, просто вчасно направити, дати інструмент пропрацювати те, що він бачить, але працює кожен учасник. І багато хто адаптується й стабілізується через цей процес.

 

 

 

 

Розкажіть, будь ласка, історію людини на життя якої ці групи вплинули?

 

 

 

У мене є Лідочка — я її так називаю. Вона переселенка. З того часу, як в її будинок прилетів «град», вона перестала спати. Через це вона була такою виснаженою, що, коли прийшла до мене в групу, я розуміла: їй треба терміново звернутися до психіатра. Ми з Лідочкою вчилися дихати, робити гімнастику. У нас була дуже класна зустріч, коли ми били тарілки. Є такий засіб психології, коли треба фізично дати вихід якимось важким емоціям і коли людина не може плакати, а в тілі це все консервується, тож людина починає хворіти. Ось це був випадок Ліди… От ми й пропрацьовували ці речі. Зараз вона повноцінно спить, прийшла до гарної форми, у неї покращився зір. Ми працюємо з тілом, емоціями та з думками.

 

У мене є ще одна Ліда. Вона з Вугледару, і їй теж немає куди повертатися. У мене є Наташа, якій нема куди повертатися. У мене є Раїса Іванівна, яка втратила домівку, втратила чоловіка, і після того всього в неї діагностували цукровий діабет, набутий через стрес. Вони приходять на ці групи. Усі ці люди просто неймовірні, вони живі, у них очі світяться. Дуже багато людей познаходили роботи. Деякі кажуть: «Я вже хочу жити». Адже спочатку вони не розуміли, що хочуть, що далі, вони казали, що життя закінчилося, бо втратили все. А зараз вони молодці.

 

Мені здається, дуже багато залежить від вдячності, від уміння людини бути тут і зараз. Коли війна або якісь інші скрутні часи забирають усе, ти розумієш, як багато мав

 

У мирні часи людське серце має тенденцію звикати до хорошого й перетворювати його на буденність. Ми ж дуже адаптивні. Ми можемо вижити в будь-яких обставинах: спочатку вони здаються дуже важкими, а потім ми звикаємо й вчимося жити з ними. А потім у наше життя приходить щось інше, і ми рухаємося далі.

Що ви переосмислили за час повномасштабного вторгнення?

 

 

 

Я побачила, що діти дуже подорослішали. Ми щороку вивозимо в табір дітей різного віку, підлітків та молодь. І цього року було дуже очевидно, що хлопці стали відповідальними й дорослими. Вони так обережно ставилися до дівчат, так ними опікувалися, що дівчата були шоковані. 

 

Якщо говорити про себе, то я відчувала відповідальність. Я, мабуть, зрозуміла, що от це служіння я можу й хочу робити з Богом. Це вимагало від мене майстерності, сміливості йти туди, де може бути щось нове. Були виклики, десь були такі речі, які, я думала, буде легко втілити, а потім приходило розуміння, що це набагато складніші речі. І треба дуже багато вчитися. 

 

Тобто ти ніколи не можеш зупинитися — оце усвідомлення дуже дорогоцінне.

 

 

Людина має завжди розвиватися, вчитися, набувати нових навичок, бути здатною та бажати усвідомлювати щось нове, бачити якийсь новий досвід не такий, як її, і приймати його.

 

Це про повноцінність життя, коли ти не зашорений у своєму сформованому укладі життя. Адже світ набагато цікавіший. Ми не маємо монополії на істину, на якісь переконання. Ми маємо бути скромними, і залишати місце для того, що ми не розуміємо чи не знаємо. І що може бути щось зовсім інше, із чим ти ніколи не мав справи. 

 

Це, мабуть, найбільше усвідомлення, яке приходить у роботі з різними людьми. Коли ти торкаєшся кожної душі, то намагаєшся бути якомога більш обережним, адже розумієш, що не можеш приходити туди зі своїми правилами, очікуваннями, що все це взагалі не про тебе — це про іншу людину й про інший усесвіт.

 

Якщо ви вже заговорили про навчання, скажіть, будь ласка, чому ви вирішили навчатися в УЄТС?

 

Це був час кризи. 2013 рік, ми переїхали й самостійно почали будувати церкву. До того я весь час була у великій церкві, і там ти розумієш, що, якщо ти не зробиш, зробить хтось інший. Зазвичай у тебе є така ніби подушка безпеки, на яку завжди можна спертися. А тут навпаки: ти за все відповідальний, і не маєш права не взяти цю відповідальність. 

 

З’явилися нові виклики, якісь нові етапи дорослішання й особистісного зростання тощо. Прийшло усвідомлення, що дуже хочеться не нашкодити людям. 

 

Тож я пішла навчатися із чоловіком. Спочатку це був факультет богослов’я. Він вступив і став студентом, а я один рік була вільним слухачем. Мене це так захопило, що наступного року подала документи на факультет психології. Я не знаю, чому так склалося. Точніше, тепер я вже знаю, що це Бог вів. Проте тоді ніхто не міг знати, що буде війна, що буде дуже велика потреба саме в такій допомозі. Я досі не залишаю своєї мрії навчатися на богословському факультеті, але просто думаю, що Бог на деякий час відклав цю освіту. Тому я дуже вдячна, що Господь нас використовує там, де це потрібно й актуально зараз.

 

 

 

 

 

Як навчання вплинуло на вас і на ваше служіння?

 

На моє служіння позитивно. Я почала давати час собі й людям. Адже я людина з доволі сильним характером, дуже амбіційна та емоційна. Можу спілкуватися зі слабкою людиною, не боюсь йти в дуже складній ситуації та надихати й загалом мотивувати. Я роблю це щиро, адже відчуваю, що мені є що сказати людині, підтримати, надихнути — це така сильна сторона. 

 

Проте я бачила, що через свій характер часто можу руйнувати слабких людей: вони зазвичай або ламалися, або виростали. Середнього ефекту не було. Тому для мене це був виклик навчитися приймати різних людей, і розуміти, як вони можуть бути максимально ефективними саме такими, якими вони є, а не якими я хочу чи думаю, що вони мають бути. Бог створив дуже різних людей. І кожен може бути корисним там, де він є.

 

Ще один такий важливий урок — ставити собі питання в процесі служіння: чи я розумію, як це робити, чи маю потрібні навички. Якщо ні, що мені із цим робити. Так завжди ніби кидаєш собі виклик вчитися й зростати, не зупинятися. Це однозначно те, чого семінарія мене навчила. Мені завжди треба сісти й ще раз порахувати: чи було ефективно те, що я робила? Чи може передивитися якісь речі? Може важливішим є щось інше?

 

 

А які питання ви ставите собі, щоб звершувати ваше служіння більш ефективно?

 

У мене є до себе багато питань, особливо, коли стаються складні ситуації. Труднощі взагалі ефективніше навчають. Я часто питаю себе: чого ти досягла, чи була ефективною, що тобі допомогло цього досягти, які були помилки… це більше щодо служінь.

 

Також я постійно ставлю собі такі 4 базові питання: у якому я стані, які мої стосунки з Богом, які мої стосунки з людьми довкола, який мій внесок у збудування суспільства загалом як соціальної одиниці та як християнки.

Авторка тексту: Єлизавета Тромса

Підпишіться на новини