Великий четвер

В оповіді про останній тиждень служіння Ісуса Христа розповідь досягає кульмінації — завершення, що водночас є початком. Події набирають особливої ваги й значущості. У тексті Євангелія Івана час мовби уповільнюється, загусає. Євангеліст зупиняється, спрямовуючи всю увагу на слова й дії Учителя. У цей момент історії сторони визначилися остаточно: опозиція, релігійні еліти, зрадник, учні. Ми стаємо свідками напруженої тиші перед бурею. Що ж зробить Він — Той, про Кого сказано, «що все дав Йому Отець в руки і що від Бога вийшов та до Бога йде» (Ів. 13:3)?

У вступі до розповіді про події Великого четверга Іван вводить нас у контекст надзвичайної напруги. Христос усвідомлює наближення страждань і смерті на хресті, знає про змову релігійних еліт, про зраду одного з Дванадцяти. Однак, попри все це, Він обирає не втечу, не конфронтацію, а спільність. Він доручає приготувати місце для Пасхи — місце, де трапеза стане не лише спогадом про вихід з Єгипту, а й установленням Нового Завіту. Вибір цього місця відбувається, як таємнича зустріч: чоловік з глеком дає вказівку — і учні приходять туди, де все має звершитись.

Апостол Іван підкреслює: маючи всю повноту влади, Ісус на початку Вечері встає, відкладає верхній одяг, бере рушник, підперезується й починає омивати ноги Своїм учням. Христос — Господь і Учитель — чинить себе Слугою, і це виявляється несподіванкою для учнів. І хоча цей жест здавна був практикою гостинності, учитель ніколи не мав би чинити такого до своїх учнів. Петро, як завжди, озвучує внутрішній спротив усіх: «Чи ж Ти мені ноги мити будеш?» І саме в цьому конфлікті між очікуваним і дійсним, між уставленим порядком і дією Божою розгортається головний богословський дисонанс вечора, те, про що Ісус сказав: «Я роблю, того ти нині не знаєш, але згодом зрозумієш» (Ів. 13:7).

Цей вчинок Ісуса й сьогодні вражає глибиною символізму та радикальністю дії. Вибір акценту зовсім не випадковий: євангеліст прагне показати, яким є справжній образ сили й влади в Царстві Божому. Цей вчинок не лише про гостинність чи смирення — він є божественною дією, що розгортає перед учнями новий горизонт розуміння. Це не просто демонстрація морального прикладу, а одкровення сутності Божої влади. На відміну від сатурналійського перевертання ролей у язичницькому Римі, — тимчасового й декоративного — тут відбувається розрив, зміна панівного наративу: Ісус  демонструє силу й владу в служінні ближньому. Тут кинуто виклик усталеному погляду: спільнота учнів має оприявнити цей ідеал — від панування до служіння. Сама сутність і природа влади насправді є іншою, альтернативою до прийнятного у світі. В Ісусовому світі, у Царстві Небесному, влада виявляється не в контролі, а у віддаванні себе. Він, у Кого влада абсолютна, схиляється до землі, щоби послужити тим, хто Його не розуміє, і навіть тим, хто Його зрадить.

Так утверджується сам принцип християнського богослов’я влади: вона є служінням. І тривалість саме такого служіння у світі має забезпечити спільнота учнів, які, ймовірно, не могли збагнути всього одразу, однак цей досвід, поза сумнівом, вкарбувався в їхню пам’ять і став джерелом переосмислення віри й практики церкви: «Якщо Я, Господь і Учитель, помив ноги вам, то й ви повинні мити ноги один одному» (Ів. 13:14).

Євангеліст Іван додає ще один важливий штрих: акт обмиття ніг є не лише зразком служіння, а передусім — виявом любові. Ісус, «виявив любов до Своїх — тих, які у світі, — до кінця полюбив їх» (Ів. 13:1). Це «до кінця» — teleios — містить у собі і повноту, і завершеність, і жертву. Ця історія з неймовірною ясністю вказує, що в християнському служінні завжди є місце турботі, навіть, або особливо, під час шторму, у вирі турбулентних часів, адже якраз у таких обставинах ми найбільше потребуємо любові й прийняття.

Тому Великий четвер — це не лише початок Страждань, а й одкровення слави  служіння. У вечірній тиші перед Гефсиманією ми чуємо кроки Ісуса, що приходить не із силою меча, а з турботою про Своїх людей. І саме в цьому й полягає надія для нас, для кожного, хто «без надії сподівається».