Чому українці не здобули незалежності раніше?

Що завадило українському народу побудувати незалежну державу ще багато століть тому? Можливо, існують певні хронічні хвороби, які викликають нашу несвободу?

Розуміючи, що будь-які історичні узагальнення є поганим тоном, все ж хотілося б лиш коротко спробувати показати періодичні повторення помилок в історії нашого народу, що вказують на одну з глибинних проблем.

Богдан Хмельницький у XVII ст. здійснив спробу відновити після занепаду Київської Русі незалежну українську державу, яка отримала назву Військо Запорозьке. Втім, через невдалий союз із московитами й невчасну смерть самого Богдана настав період Руїни (1657–1687 рр.). Іван Виговський, наступний гетьман, вирішив відійти від союзу з Москвою, підписавши доволі вигідний федеративний договір з Річчю Посполитою. Москва, зі свого боку, підкупила полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Якова Барабаша, щоб ті підняли постання з метою позбавити Виговського влади. Низове козацтво й селянство швидко підтримало повстання, адже І. Виговський у своїй політиці ставив акцент на підтримці козацької старшини. Зрештою, повстання принесло тисячі загиблих з обох сторін та було придушене військом чинного гетьмана.

 Зрештою це призвело до поділу України на Правобережну і Лівобережну, які очолювали різні гетьмани, що більшою мірою орієнтувалась на  стосунки з зовнішніми правителями, аніж на відстоювання загальноукраїнських інтересів.

Яскравою ілюстрацією цих часів є твір Пантелеймона Куліша «Чорна рада», де описано шлях до влади Івана Брюховецького на Лівобережжі та його маніпулювання низовим козацтвом, підкупом обіцянками й власним прагненням за будь-яку ціну здобути владу. Зрештою саме після укладення ним ганебних Московських статей Лівобережжя підпало під ще глибшу залежність від влади царя, а поділ країни на дві частини надовго закріпився на українських землях.

Щоправда, історики культури наголошують, що традиційне українське суспільство часто демонструвало глибоку солідарність та допомогу одне одному в захисті міст і селищ від нападів. Ця ж солідарність дуже яскраво виявилася й під час повномасштабного вторгнення.  

Думаючи про невдачі у становленні державності, слід згадати й часи національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., коли українці знову на певний період вибороли свою незалежність. Існує великий комплекс факторів, чому й ця держава не змогла утвердитися на світовій мапі. Але в цьому контексті хотілося б згадати лише один з них — протистояння еліт Західної Народної Республіки та Української Народної Республіки часів Директорії. Попри символічність проголошення акту Злуки двох республік 22 січня 1919 р., на практиці їхні зовнішньополітичні орієнтири значно розходилися. УНР пріоритетним вважала боротьбу з більшовиками й підтримувала союзницькі стосунки з Польщею, тоді як для лідерів ЗУНР це було не припустимо через історичну боротьбу з поляками. 

Зрештою Українська галицька армія ЗУНР стала на бік проімперських білогвардійців на чолі з А. Денікіним. А УНР, відступаючи під натиском радянських військ, уклало з Польщею Варшавський договір про допомогу у війні з більшовиками  ціною визнання українсько-польського кордону по річці Збруч, по Прип’яті до її гирла. Тож упродовж 1919–1920 рр. лідери українських держав намагалися знайти шляхи співпраці, однак, окрім декларативних заяв, не зробили реальних кроків до об’єднання в політичному та військовому вимірах.

На жаль, схожі нищівні процеси продовжуються в нашому суспільстві й сьогодні. На рівні провладних еліт, наприклад, нещодавно стало відомо про виділення мільйонів державних коштів на інфраструктурні об’єкти, що не мають стратегічної цінності. Або про дотацію сумнівних медіапроєктів наближених до влади осіб… і це ще не згадуючи про корупцію у закупівлях Міністерства Оборони! Подібні процеси також проявляються на рівні пересічних громадян, які здають позиції українських військових за 600–800 грн. Згідно з «Божественною комедією» Данте зрадництво вважається найбільшим смертним гріхом. І в нашому сучасному контексті, коли тисячі людей гинуть заради спільного блага українського народу, продовжувати наживатися на людях і державі видається страшним злочином проти людства.

Втім, наше минуле не обов’язково визнає наше сьогодення, а тому, прагнучи переосмислити свої вади, кожен народ може вийти на новий якісний рівень співжиття. Тож, щоб продовжувати боротьбу з головним ворогом нашої незалежності останніх 300 років, — з росією та її імперським шовінізмом — нам необхідно проговорювати власні слабкості й долати їх. 

І в нашому контексті християнська цінність солідарності з ближнім, а отже, і з усім народом, може навчити нас  виявляти не лише декларативну єдність кожного члена Тіла Христового, а справжню готовність відмовитися від власних інтересів заради Іншого на глобальному та локальному рівнях.

У цей День Незалежності хотілося б з надією молитися, щоб український народ, пройшовши такий довгий шлях до незалежності, сьогодні зміг випрацювати в собі нульову толерантність до будь-якого вияву недоброчесності, корупції та зловживання владою. Молитись, щоб Бог звершив суд не лише над ворогом, але і над тими, хто вбиває нас зсередини, та зрештою дав нам свободу, яку будемо по-справжньому цінувати!

Більш глибоко про історичні деталі згаданих періодів можна почути на предметі «Історія України та української культури» на програмах нашої семінарії.