Учитися говорити по-християнськи

Філософ Аласдер Макінтайр колись запропонував такий мисленнєвий експеримент: цивілізація пережила колапс, бібліотеки спалено, науковців немає. Згодом люди знаходять уривки підручників, обривки формул, окремі терміни й навіть починають ними користуватися. Але уривки знань ще не є наукою, так само як окремі слова ще не є мовою. На жаль, сьогодні такий світ уявити значно легше, ніж кілька років тому. І, мабуть, саме тому ми інакше дивимося на те, що відбувається в аудиторіях семінарії.

Богословська освіта теж може обернутися зібранням уривків. Можна вивчити часи й види грецьких дієслів, запам’ятати визначення вселенських соборів, точно цитувати Кальвіна й Барта, але так і не навчитися говорити по-християнськи. Саме тому роль наставників і вчителів є визначальною для вивчення християнської мови та християнського життя. 

Автор Послання до Євреїв нагадує:

Стенлі Гауервас любив згадувати, що навчився класти цеглу, працюючи поруч із досвідченими мулярами: не з підручника, а повторюючи їхні рухи. Богословська освіта ближча до такого учнівства, ніж до простого передавання інформації. Мову віри засвоюють наслідуючи, і вона завжди є справою спільноти, справою Церкви. Учення, доктрина тут відіграє роль граматики: без неї ми говоримо невпевнено й плутано, але і сама граматика ще не є живою мовою. Семінарія існує не для того, щоб виготовляти знавців граматики, а щоб формувати людей, які вміють говорити, проповідувати, утішати, мовчати там, де слова зайві. Словом, жити по-християнськи. 

Таке навчання не часто буває яскравим. Формувати навички — це нелегка, повторювана, рутинна справа: читання тих самих текстів, чергове оновлення презентацій, ті самі запитання від нових студентів. Можливо, колись ми нарікали на нудне академічне життя, де один семестр схожий на інший, а сьогодні дуже хотіли би повернутися до тієї передбачуваності й рутини. Так, війна змінила життя семінарії. Сьогодні це лекції, перервані сиренами, студенти, які доєднуються з різних міст і країн, колеги й випускники, які сьогодні служать у війську, є капеланами й волонтерами. Відстань між викладачем і студентом то простягається за межі країни, то скорочується до однієї розмови в укритті. Війна також «допомогла» подолати сентиментальне ставлення до навчання й освіти: наші питання стали глибшими, більш прямими й чесними, — питаннями, які неможливо задовольнити поверхневими відповідями.

Послання до Євреїв починається словами:

 Варто також пам’ятати, що будь-яке богослов’я є лише відповіддю на Слово, яке передує нашим словам. Яке, однак, виявляє себе через присутність: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди» (Ів. 1:14). Чи не є це найбільшим завданням кожного вчителя?

Тому в День учителя ми дякуємо нашим викладачам не лише за знання. Ми дякуємо за мову, якою вчимося говорити про Бога, про Церкву й про наш поранений світ. І пам’ятаємо про Того, Хто Сам одного разу став для нас Словом — і є, і буде.