День пам’яті жертв Другої світової війни

8-го травня відзначають День пам’яті й примирення, присвячений спомину жертв Другої світової війни. Цей спомин пов’язаний не зі вшануванням переможців. Якщо говоримо про людей, а не про владні системи, то у війнах немає переможців. День пам’яті — це нагадування про диктатуру, яка нав’язує своє розуміння через ультиматуми, це застереження від імперських амбіцій, які виявляють себе через шлях агресії та анексії.

«День пам’яті та примирення» в Україні був встановлений Наказом Президента Петра Порошенка № 169/2015, а Законом №9278 Президент Володимир Зеленський змінив назву на «День пам’яті й перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». Мета — вшанування подвигу українського народу у Другій світовій війні, висловлення поваги борцям проти нацизму й увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів.

У період з вересня 1939 року по серпень 1945 року внаслідок глобального конфлікту в Європі гинуло щодня до 27 000 людей (Max Hastings. All Hell Let Loose. The World at War 1939–45. Harper Press, 2011). Деякі з тих, хто вижив, свідчили, що спосіб їхньої поведінки під час боротьби визначив їхнє становище в суспільстві на все життя. 

Неможливо описати весь біль і страждання людей, можна тільки уявити ці відчуття страху, болю, невизначеності й страждання, очікування чогось нестерпно фатального під звуки сирен, вибухів, зенітних стрекотінь і трасерів вогневих ліній, що стрімко вриваються в небо, а потім — запах гару, дзвінка тиша, та очікування  під сирени пожежних машин, які вриваються різким звуком у мертву тишу, у якій навіть не чути пташиного щебету… Саме це зараз і відбувається в Україні. Нам це близько й зрозуміло, і не можна заховати цей біль та почуття в самому собі.

Пошуки справедливості й присмак гіркоти від нерозуміння з боку великих держав, які розігрують свою політичну карту, а люди стають розмінною монетою в цих масштабних політичних іграх.

Чи можна забути те, що сталося в 1939–1945 роках, чи можна без сліз і болю дивитися на все, що відбувається зараз в Україні? Ні, це не забудеться, це залишиться в нас, у наших дітях та онуках. У пам’яті всіх, хто житиме!

Єдине, що нам залишається — вдивлятися в небо в пошуках Бога. На нього наша надія на Його праведний суд і Його волю!

«На Бога сподіваюся, не боюся; що вчинить мені людина? На мені, Боже, обітниці Тобі; Тобі відплачу; Тебе хвалитиму. Бо Ти визволив душу мою від смерти; хіба не визволиш також ноги мої від спотикання, щоб я ходив перед лицем Божим у світлі живих?» (Пс. 55:12–14).