День захисту дітей

Аналізуючи біблійний сюжет, не важко помітити, що сім’ї, які будуть рушійною силою в реалізації історії спасіння, раз за разом стикатимуться з викликом у народженні дітей. Проблема безпліддя проходить багато родин: від патріархальних сімей (Авраам і Сарра, Ісаак і Ревека, Яків і Рахіль), потім сім’ї в історії Ізраїлю (сім’ї Маноя, Суд. 13, та Елкани, 1 Сам. 1) та до сімей з новозавітних оповідей (Захарія і Єлизавета, Лук. 1). Те, що для багатьох є звичайним явищем (мати дітей), для них буде чудом.

Ці люди проходять шлях прийняття дітей не просто як щось, що ми отримуємо природно чи шляхом наших зусиль, але як те, що ми отримуємо надприродно. Біблійна історія показує нам, що дитина, з одного боку, справді є природним плодом подружніх взаємин (Бут. 1:28), але з іншого боку, дитина – це дар Божий.

У день захисту дітей ця думка є основоположною. Поряд з закликом захищати та турбуватися про Божий дар навколишнього середовища, ми покликані захищати та турбуватися про Божий дар дитини. Але захищати від кого/чого? 

Хай як дивно це не звучало, але дуже часто нам потрібно захищати дітей від нас самих

Спокуса сприймати дітей як власність нікуди не поділася. Безумовно, ми неабияк просунулися в подоланні принципу римського права «Patria Potestas» (діти є власністю свого батька, він вирішує долю дитини, включно з її правом на життя). Чимало було зроблено й для подолання проблеми дитячого труда. Ми також усвідомлюємо проблеми гіперопіки, прив’язаності, спроб реалізувати в житті наших дітей те, що ми не змогли у власному. Проте всі ці проблеми залишаються відкритими. Нам дуже непросто рухатися від батьків, які володіють своїми дітьми, до батьків, які покликані виховувати своїх дітей, ввірених їм Богом на короткий проміжок часу. Нам важко вчасно відпускати. Нам важко пройти шлях Авраама, який в історії про жертвоприношення Ісака був випробуваний в готовності відмовитися від прав власності на дитину й передати його знову в руки Божі, що з них він й отримав життя. 

Також нам потрібно захищати дітей від інших.

Під час війни, коли багато дітей стали сиротами, були позбавлені домівок, виїхали або були примусово переміщені з рідних міст, ця потреба по-особливому загострилася. З одного боку, ми як християнська спільнота маємо не переставати бути голосом тих дітей, яких незаконно перевезли на територію агресора, говорити про це й нагадувати як всередині країни, так і поза її межами. З іншого боку, втілювати свою місію mishpahah (сім’ї), культивуючи дух взаємозалежності та відповідальності одне за одного, особливо за найбільш вразливих – дітей. Не тому, що вони наша власність, а тому, що вони ввірені нам на певний час. Це передбачає кілька моментів: підбадьорювати людей бути активними в пошуку сімей для сиріт і пам’ятати, що цими сім’ями можуть стати вони самі, особливо якщо не мають власних дітей. Церква має бути місцем, де не тільки діти можуть знайти батьків, а й батьки дітей; має бути відкритою допомогти тим, хто думає про всиновлення дитини або всиновив, але потребує підтримки (молитовно, фінансово, порадою). Не кожен може й має всиновлювати, але кожен може підтримати того, хто здатен це зробити. Така громада може стати справжнім рідним домом для сиріт на локальному рівні та пророчим голосом, що нагадує суспільству та його лідерству про їхню моральну відповідальність перед сиротами на глобальному рівні.