«Не бійтеся незрячих людей»:

Подружжя Руслана й Володимир, родом із Маріуполя, після початку повномасштабної війни долучилися до місії «Служіння незрячим». Сьогодні вони їздять містами України, організовують біблійні групи, допомагають із соціальною адаптацією, проводять реабілітаційні проєкти та працюють із людьми, які втратили зір унаслідок війни.

Їхнє служіння охоплює гуманітарну допомогу, євангелізацію та насамперед — присутність поруч із людьми, які часто залишаються поза увагою церковних спільнот. Ми поговорили про те, як виникло це служіння, чому церквам буває складно працювати з незрячими людьми, чого найбільше бракує місії та як освіта допомагає їм у служінні.

Розкажіть про себе й ваше служіння. Як ви прийшли до роботи з незрячими людьми?

Руслана: Ми самі з Маріуполя. Після початку повномасштабної війни виїхали й зараз живемо неподалік Києва. До цього ми служили в нашій церкві в Маріуполі: Володимир був молодіжним пастором, а я допомагала йому. Також ми проводили невелику біблійну групу для незрячих людей приблизно двічі на місяць. Після переїзду у 2022 році ми долучилися до всеукраїнської місії «Служіння незрячим», яка функціонує ще з кінця 1990-х років. Тепер наше служіння охоплює різні регіони України. Їздимо в міста, де можемо служити, відвідуємо незрячих людей, привозимо продуктову й іншу допомогу, одяг. Але основна мета — створювати біблійні групи для незрячих людей. Ми хочемо не просто приїхати, щось роздати й поїхати. Нам важливо встановити стосунки, регулярно спілкуватися з людьми, вивчати разом Біблію та поступово інтегрувати їх у помісні церкви. Також ми поширюємо озвучені Біблії — спеціальні MP3-плеєри із записаним текстом Біблії, якими можуть користуватися незрячі люди.

Як ви знаходите людей і де проводите такі групи?

Володимир: Часто ми починаємо через УТОС — Українське товариство сліпих. Раніше там працювали підприємства, які забезпечували незрячих людей роботою. Зараз більшість з них, по суті, втратили цю функцію, але там і досі є приміщення, контакти й спільноти незрячих людей. Ми приїжджаємо, домовляємося з керівництвом, збираємо людей і проводимо служіння. Наприклад, у якомусь місті можемо зібрати 50–80 людей. Потім пропонуємо тим, хто хоче продовжувати спілкування, долучитися до біблійної групи. У різних містах погоджується різна кількість людей: десь 10 %, десь 50 % і більше. А далі ми шукаємо можливість залучити помісну церкву.

Як саме відбувається ця інтеграція?

Володимир: Ми — місія, а не конкретна помісна церква. Тому намагаємося залучати помісні церкви до служіння. Якщо в місті є УТОС, група може спочатку збиратися там. Якщо є можливість, запрошуємо місцевого пастора або інших служителів. Якщо умов немає, шукаємо приміщення церкви й поступово переносимо зустрічі туди. Буває, помісна церква сама підхоплює групу. Тоді нам уже не треба постійно їздити — ми передаємо служіння місцевим людям. Хотілося б, щоби так ставалося частіше.

Як багато людей з тих, хто приходить на біблійні групи, зрештою залишаються в церквах?

Володимир: Якщо чесно, відсоток невеликий. Є люди, які каються, приймають водне хрещення й стають частиною помісної церкви. Такі випадки не поодинокі, але хотілося би більше. Це дуже довготривале служіння. Вкладатися треба багато, а результат вийде побачити, можливо, аж через кілька років. Ми пам’ятаємо людей, які спочатку просто приходили за допомогою, їздили з нами в табори, отримували продукти. А через кілька років вони почали серйозно цікавитися вірою, покаялися, прийняли Христа й самі стали служителями. Словом, у цьому служінні не вийде побачити великі результати одразу після одного чи двох заходів.

Ви згадували, що зараз маєте багато біблійних груп. Як підтримуєте їх, якщо фізично неможливо постійно їздити в усі міста?

Володимир: Після 2022 року потреба в служителях дуже зросла. Багато людей виїхали, а кількість груп збільшилася. Зараз в Україні їх приблизно 90. Тому важливим напрямком стало онлайн-служіння. Ми створюємо групи у Viber або Telegram, проводимо телефонні конференції. Раз на тиждень збираємо людей з певного міста або регіону: приблизно на 30–40 хвилин — проповідь, запитання, відповіді, молитва. Час від часу приїжджаємо особисто. Є групи, які згодом помісні церкви взяли на себе. Це дуже добре, бо наша мета — не замінити церкву, а допомогти їй почати служити. Зараз до таких онлайн-спілкувань регулярно долучаються понад 2000 незрячих людей.

Чого, на вашу думку, церквам найбільше бракує для служіння незрячим людям?

Володимир: Християнської любові точно хватає. А от готовності довго служити без швидкого результату якраз часто бракує. Багато церков долучаються із завищеними очікуваннями: провели одне-два служіння й думають, що одразу долучиться десять людей. Насправді це може тривати роками. Незрячі люди часто приходять насамперед за допомогою. Їм потрібні продукти, спілкування, підтримка.

Тоді що є вашою головною мотивацією?

Руслана: Ми бачимо, що незрячі люди часто насамперед дуже обділені елементарною любов’ю та добрим ставленням. Дехто не отримав достатньо підтримки навіть у власних сім’ях або оточенні. Тому хочеться просто бути поруч і послужити. А ще ми хочемо, щоб незрячі люди мали спільноту. Одна справа, коли незряча людина приходить у звичайну церкву. Це прекрасно, якщо там її приймають і допомагають. І зовсім інша — мати людей, які переживають схожий досвід, розуміють твої труднощі й можуть разом з тобою говорити про Біблію. Тому наша мрія — щоб у кожному регіоні, а найкраще — у кожному великому місті, були біблійні групи для незрячих.

Чи навчаєте ви церкви, як правильно взаємодіяти з незрячими людьми? Як?

Руслана: Так. Для церков, які вже співпрацюють з нами, проводимо ретрити, де поєднуємо відпочинок, спілкування й навчання.Є семінари про те, як супроводжувати незрячу людину, як з нею взаємодіяти, як правильно допомагати, яка є етика такого спілкування. Але хотілося б робити це значно масштабніше, бо через війну людей з порушеннями зору стає дедалі більше. Ми також двічі-тричі на рік проводимо адаптаційні проєкти для людей, які нещодавно втратили зір. Навчаємо їх самостійності, соціалізації, мобільності, орієнтуванню з тростиною. Також вони дізнаються про Біблію, Євангеліє, Ісуса й основи християнської віри. Зараз будується центр на Закарпатті, де хочемо проводити такі проєкти. Є також табори відпочинку з елементами реабілітації, євангелізаційні табори, де люди відпочивають, їздять на екскурсії та слухають Боже Слово.

Ви також почали працювати з військовими, які втратили зір. Як виник цей напрям?

Володимир: Потреба виникла сама собою.

Військові, які втратили зір, потребують елементарної адаптації до життя: навчитися користуватися смартфоном, самостійно ходити до магазину чи аптеки, пересуватися за допомогою тростини, комунікувати з іншими. Ми вже проводили такі адаптаційні заходи для цивільних людей, тому маємо досвід і можемо допомагати військовим. Вони самі знаходять організації, які зосереджені на реабілітації, телефонують і приїжджають навчатися. Зараз ми поступово розвиваємо цей напрям. Паралельно проводимо проєкти для людей, які хочуть вивчати Біблію, та окремі табори для військових, які втратили зір.

Чого вам зараз найбільше бракує для ефективного служіння?

Володимир: Є багато матеріальних потреб: продукти, транспорт, приміщення, фінанси на поїздки. Але насамперед потрібні люди.

Наприклад, зараз будемо їхати кілька сотень кілометрів, щоби відвідати чотири міста на Черкащині. Ми їдемо, тому що там немає кому служити незрячим людям. Ми спілкуємося з ними щотижня онлайн, але людям потрібна жива зустріч: поговорити, помолитися, побути разом, привезти допомогу. Якби в кожному місті були брати й сестри, готові служити, нам не доводилося би постійно їздити.

Тому друга велика потреба — фінансова. Треба забезпечувати поїздки, продукти, транспорт та інші потрібні речі.

Якщо пастор або церква прочитають цю статтю й захочуть долучитися, що їм робити?

Володимир: Можна звертатися до нас. У нас є сайт, Telegram-канал, YouTube, Facebook.

Але насправді для цього служіння не треба щось аж таке надзвичайне. Тут згодяться звичайні християнські вміння: бажання служити, любов до людей і готовність знизити очікування про швидкий результат. Якщо в місті є незрячі люди, ми можемо допомогти створити групу. Можемо навчити, надати матеріали, озвучені Біблії, допомогти організувати табір або привезти допомогу. У багатьох містах ми вже протоптали цю стежку. Місцевому служителю іноді треба просто прийти й проповідувати. Є люди, які просто люблять незрячих, піклуються про них, моляться за них і не залишають. Саме таким служителям із часом довіряють. І тоді група починає розвиватися.

Ви обоє навчаєтеся в Українській євангельській теологічній семінарії. Чому вирішили здобувати освіту саме там?

Руслана: Я за першою освітою філолог. Але давно мріяла навчатися психології. Зараз навчаюся на програмі «Практична психологія», тому що бачу в цьому реальну потребу для служіння. Зрозуміла, що мені бракує знань, щоб кваліфіковано допомагати людям. Не раз бачила, що людині потрібна допомога, а не знала, як саме її надати. Тож зрозуміла: якщо хочу допомагати професійно, мені треба вчитися. Робота з людьми, які пережили втрату зору, часто пов’язана з травмою. Тому я хочу знати, як надавати якісну допомогу. А семінарія до того ж подає фахові знання крізь призму християнського світогляду.

Володимир: Я свого часу вже почав навчання в семінарії, але не завершив. Зараз вирішив повернутися й довести справу до кінця. Для мене це питання не лише диплома. Є потреба постійно розвиватися й поглиблювати свої знання. Коли ти служиш, постійно виникають складні ситуації, де на одному ентузіазмі довго не протримаєшся. Потрібні мудрість, богословські знання, зрілий погляд.

Коли тільки прийшов до семінарії, у мене було питання: навіщо мені вчитися, якщо я вже служу й, здається, у мене непогано виходить? Але навчання показало, наскільки важлива зрілість. Я зараз порівнюю, як мислив тоді і як мислю сьогодні, — між ними прірва. Одного щирого бажання служити недостатньо. Служіння приносить багато викликів і ситуацій, де потрібні знання, мудрість і зрілий погляд.

До того ж наша місія міжконфесійна. Тому треба навчитися комунікувати з людьми різних традицій, знаходити спільну мову й розуміти їх. Семінарська освіта дуже сильно розширила мій світогляд. Вона, зокрема, навчила мене вчитися: досліджувати, шукати відповіді, не зупинятися на тому, що вже знаєш.

Поділіться історією людини, на яку ваше служіння особливо вплинуло?

Володимир: Таких людей є багато. Але особливо згадується одна сім’я — Юля та Віталік із Полтавщини. Обоє незрячі. Ми познайомилися з ними ще в Маріуполі, коли проводили табори для незрячих людей. Ці двоє були звичайними невіруючими людьми, які просто прихильно до нас поставилися.

У 2022 році ми знову зустрілися. Вони вже були готові серйозніше говорити про віру. Згодом обоє свідомо покаялися й прийняли водне хрещення. Сьогодні Віталік — один із моїх помічників. Він бере участь у проведенні біблійних груп, проповідує, готує проповіді. Його дружина допомагає з адміністративною частиною: телефонує людям, формує групи, працює зі списками. І дуже приємно дивитися, як люди, яких ти колись просто зустрів у таборі, через кілька років самі стають служителями.

Що ви хотіли б сказати людям, які прочитають цю історію?

Володимир: Я особливо звернувся б до віруючих людей.

Не бійтеся незрячих. Це такі самі люди, як і всі інші.

Коли ми приїжджаємо в церкви з незрячими людьми, часто бачимо, що брати й сестри просто не знають, як підійти. Вони не знають, як правильно спілкуватися, бояться зробити щось не так. Але тут немає нічого страшного. Незрячі люди можуть бути освіченими, активними, самостійними. Вони працюють, навчаються, готують їжу, користуються комп’ютерами й телефонами. У нас є хлопець, який сам вивчився на програміста й створив додаток Біблії для незрячих. Наші незрячі люди ходять у гори, катаються на лижах, подорожують. Ми навіть робили табори, де вони підіймалися на Говерлу. Тому не треба сприймати незрячу людину як безпорадну.

Якщо бачите незрячу людину й хочете допомогти, найпростіше — запитати: «Чи потрібна вам допомога?» Не треба одразу хапати людину за руку й кудись вести, якщо вона про це не просила. І водночас не треба боятися контакту. Навіть якщо ви щось зробите не ідеально, але людина відчує щирість, тепло й повагу, це допоможе встановити контакт. У незрячих людей, як і в усіх інших, є особисті кордони. Тому найважливіше — ставитися до них як до цілісних людей, з якими можна дружити, спілкуватися, служити й разом будувати спільноту.